Сьогодні цигани зробили те, що давно хотіли: навідали класика української сатири — Євгена Дудара. Тим паче днями він мав ювілей. Ця поїздка з тих, які закарбовуються на все життя. Пан Євген живе, як він сам каже, «на хуторі Мозамбік, що в самому центрі джунглів Європи». Знайти було не просто, однак ми впоралися.
— Ну, привіт, цигани, — вітається Євген Михайлович. — Руслане, а ти що, без штанів?
— Ну, як без штанів? А це шо?
— Та це хіба штани? Он у мене там є теплі, воєнні, цупкі такі, що самі стоять.
Заходимо в хату, заносимо подарунки. Ми привезли деякі речі, які гарантуватимуть письменнику сяку‐таку енергетичну незалежність.
— Ну, скидай штани, будемо каву пити, — каже господар.
— Штани?
— Ой, куртку знімай, — сміється. — Задурив голову своїми штанами.
Наступну годину спілкування можна сміливо позначати як вишиту чорними і червоними нитками. Пан Євген згадував дитинство і юність, підпілля, НКВС, армію.
— Я ж сам галичанин. У нас завжди підпілля було, ще навіть за Польщі. І був у нас один… товаріщ Гуржєєв. Все хотів розкрити нас, десятикласників.
Ми з Романом тихо посміхаємося собі у вуса, розуміючи, що рано чи пізно назріє прикол, однак їмо іменитий торт з кавою.
— А мені в дитинстві батьки сміючись казали, що мене цигани загубили. А потім ще одна циганка ворожила. Казала, що коли переживу дев’ятнадцять років, то буду жити довго і радувати людей.
… Зрештою починаємо збиратися. Євген Михайлович починає підписувати книжки.
— А як твоє прізвище, Ромко?
— Гуржій.
— Як?! — аж завмирає господар.
— Гуржій.
— О! Так і напишіть йому, — сміюся, — ось де я тебе зустрів, падло!
— Та я ж не Гуржєєв, — рже Роман.
— Всі так кажуть.
Тепер вже сміються всі. За вікном у дворі з’являються силуети. Це приїхала вітати ювіляра чергова компанія друзів.
— Ну, час додому.
Ми тепло прощаємося, неначе знаємо одне одного багато років. Окрім усього, Євген Михайлович підписує книжку, яка цього року теж ювіляр — їй тридцять років. Її ми скоро розіграємо під час чергового збору для військових.
— Не забувайте нас!
— Вас забудеш!
Кибитка полишає Мозамбік і котиться до Києва.
Руслан Горовий
P.S.
Щиро дякуємо Ользі Дубовик. Без неї ця історія не трапилася б точно.
