Днями телефонує мені давній знайомий, пропонує поїхати (натякнув – за його кошт) на 30-й LvivBookForum. Він, видавець, продаватиме там чужі книжки,заодно презентує свою ж свіжоспечену. «Нє-є… – чемно й щиросердно відмовив я. – Під час війни в запійних збіговиськах участі не беру. Зять у мене на фронті, а син – волонтерить… Аж геть не з руки».
Образився затятий укрпатрі[й]от:
– Ти що з себе корчиш! Забув, як раніш ми «вишивали» на форумах? У тому ж таки Львові, Харкові…
– Було…
За що йому вдячний, бо нагадав, коли, скажімо, у столиці Слобожанщини років двадцять тому поїхали з ним на один з небагатьох тоді книжкових вітчизняних ярмарків, що розмістився був у вестибюлі театру опери та балету. Сидимо біля розкладки: покупців раз, два та й усі. З бодуна (з ночі ж перебрали) попиваємо пивце з-під поли. Ба, ні сіло ні впало до осьдечки ятки підходить охайно вбрана пані. Даруйте на слові, старенька… Взяла з розкладки одну, другу книжку – гортає. Й перегодом узяла мою, що затесалася скромненько з-поміж інших. Ознайомилася з анотацією; навскіс, побіжно переглянула кілька сторінок:
— Цей автор, Ярослав Орос, ще живий? – зирить на нас.
Їй-бо ошелешила. Перший озвався видавець:
– Ось він, – звільна повернувся, весело тицьнув пальцем на мене.
Не довго думаючи, я взяв книжку та вручив «поклонниці» мого таланту. Без ентузіазму вона подякувала за дарунок, і поминай як звали любесеньку. Точніше, двох любесеньких: мою ж книжку і невдячну харків’янку.
Видавець, мій давній знайомий, гірко скривися, що я без копійки зрештою позбувся своєї книжки… Видавцеві ж потрібно бабло. Ве-е-лике, величезне бабло… Суть, зміст української книжки, вітчизняного видавця здебільшого не цікавить. Чи бабі, чи галамазі потрібні прибутки! Нехай на малограмотному Всеволодові Нестайку (ох, і наморочився я з сим автором, допоки схвалив до друку у видавництві «Веселка» його збірку п’єс «Слідство триває»). Всеволод Зіновійович у побуті зневажав українську мову. До слова, як і Дмитро Донцов.
Не наїжджатиму на добре відомих мені і геть уже незнаних українських видавців, бо збоку, як мовиться, судити легко, кількома словами скажу:
– У Києві на Подолі пролягає вулиця, з одного боку – Нижній Вал, а з другого Верхній. Як звідки дивитись: чи з Дніпра, чи Кожум’яків.
Ох, за що я люблю Нечуя-Левицького з його Свиридом Гострохвостим!
– Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте…
Ярослав Орос
Якомусь редактору з цим текстом теж довелось би наморочитись. Наприклад, “У столиці Слобожанщини поїхали”. Правильно будо б сказати: “поїхали у столицю Слобожанщини”, і не на один з ярмарків, а просто на книжкову ярмарку. Не думаю, шо в Харкові “років 20 тому” було кілька книжкових форумів-ярмарків.