Днями телефонує мені давній знайомий, пропонує поїхати (натякнув – за його кошт) на 30-й LvivBookForum. Він, видавець, продаватиме там чужі книжки,заодно презентує свою ж свіжоспечену. «Нє-є… – чемно й щиросердно відмовив я. – Під час війни в запійних збіговиськах участі не беру. Зять у мене на фронті, а син – волонтерить… Аж геть не з руки».
Фіма багато років ходив до перукарки на ім’я Валя, але стригся в іншої. Однак найцікавіше, що він любив свою дружину Фіру. Причому сильно любив. І Валю любив також сильно. Так він і шеметався багато років з вулиці Богдана Хмельницького, де жила Валя, і на Богомольця, де жив сам. Пересувався, як колобок, до запаморочення. Він і був трохи схожий на колобка. Такий самий круглий.
Не понімаю я в людях оцього вміння придумувати класні заголовки. Бо самому мені не сильно везло на заголовки. Точніше, везло на редакторів, які казали: пишеш ти геніально, іноді й вовсі непогано, але заголовок щось у тебе не теє. Треба такий, щоби ух-х!, а не вот ето вот всьо – йди ще подумай. І я такий виходжу від редактора й бреду коридорчиком, шелестя геніальними рукописами і обливаючись гіркими печалями. Думаю.
Примари-спогади про приємні події з власного минулого, згадки про симпатичних людей, яких знали у ті щасливі періоди життя, іноді несподівано відлунюють у майбутньому. І тоді раптом ми ухвалюємо якісь загалом нетипові для нас рішення, робимо вчинки. Бо в душі сумуємо за собою колишніми. Напевно, саме так і працює порада одного класика, нині справедливо опального, набратися побільше гарних спогадів у дитинстві та юності.
Натрапив у фейсбучній спільноті «Клуб корінного киянина» на цю світлину. Підпис під нею засвідчує: «Кафе «Аеліта» біля Голосіївської площі на березі ставка (1970 рік)». Я, звісно, до сонму корінних киян не належу, але 47 років, прожитих у столиці – теж немалий термін, який дозволяє непогано орієнтуватися як у самому місті (їжджу на авто без карти і GPS-навігатора), так і в його історичному та культурному середовищі.
