Усі вже давно подивилися фільм «Погані дороги», а я побачила його лише тепер. Депресняк, хвороба і повна безнадія… От попробуй бути мистцем і писати чи робити фільми на українську тему, особливо на тему Донбасу… Складно це, бо матеріал такий, що мистецтво перед ним пасує, тому й виходить антимистецтво. Цей соцарт – як зашморг на шиї.
Українська драматургиня, режисерка, сценаристка Наталія Ворожбит – дуже правдива. Це її плюс. Але яке ж усе безнадійне! Як Ворожбит взагалі витримує цей жах? Вона ж пропускає його крізь себе. Остання новела й остання погана дорога – що привела до збитої курки і «гуманних» українських селян, чиї руки нічого не крали, селян, які не можуть елементарно облаштувати власний побут — надміру гротескна. А любителька 
папужок у «пежо» — надто ідеалізована…
«Погані дороги» — фільм своєрідний. Вдруге дивитися не буду. Справжній фільм жахів. Якщо бути зовсім відвертим, то незрозуміло, навіщо Україну, якщо вона така нікчемна, як це показано у Ворожбит, захищати від такого ж деградованого Донбасу?
Україна дуже різна, але загалом Україна все ж не така нікчемна, як постає із фільму Ворожбит, котра фактично прирівняла українське село (малокультурне, звісно) до Донбасу з бойовиками. Між ними не можна ставити знак рівності.
Шкода, що Ворожбит цього не розуміє. Для західного глядача після цього фільму взагалі Україна лишиться відразливою. Думаю, з мистецтвом тут мало спільного. І це поразка Ворожбит як режисера, хоча я, власне, Наталію Ворожбит ціную.
Роксана Харчук
