У грудні 1962-го, за рік до трагічної смерті (спричиненої жорстоким побиттям міліціонерами) написано надтрагічний Симоненків вірш. Він виріс із страшного знання, із усвідомлення того, що війна імперсько-більшовицької росії з Україною перетворила нашу землю на суцільне кладовище — де вже не лишилось місця для нових жертв і поховань. Відтак поклик до шекспірівського Гамлета, який, прийшовши на цвинтар і побачивши череп королівського блазня, вигукує в розпуці «О, бідний Йорик!». Судячи по всьому, в основі вірша безпосередні враження од відвідин Симоненком, разом з художницею Аллою Горською і театральним режисером Лесем Танюком, Биківні, містечка неподалік Києва, де поховано тисячі українців, закатованих, розстріляних упродовж 1936-1941 років. Танюк переповів цей епізод у своєму щоденнику 1962 року. Поводирем, оповідачем у них був живий свідок того, який підлітком усе те спостерігав (жив неподалік).
«Огородили у глибині лісу ділянку зеленим парканом, метрів на три заввишки, внаклад, без дірок — не зазирнеш. Сюди й привозили трупи розстріляних «політічеських» з Києва, полуторками п’ять-шість машин за ніч. І трамваєм привозили, був такий вантажний, накривали брезентом. А розстрілювали, каже, у Лук’янівській спецтюрмі і на Короленка, а потім — у підвалах будинку, де тепер Жовтневий 
палац.
— А може, це німці? — спитала Алла.
— Німці тут нікого не стріляли! Німці стріляли у концтаборі, звідси кілометрів сім, а тут — наші. Враги народу. У їх, як допитували, й жаргон свій був: «Не признаешься — пойдешь в песок»… бо ґрунт тут був піщаний…».
І трохи далі:
«На галявинці п’ятеро пацанів грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати — важко.
— Хлопці як хлопці, — кажу, — грають у м’яча.
— Ти подивись, чим вони грають…
Я підійшов ближче. Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.
Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи — більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.
Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами…
«О поле, поле, кто тебя усеял мертвыми костями?»…
[…] Назад ми йшли пішки, мовчки, вже трохи прийшовши до тями. Якби не випили в лісі по ковтку, не знаю, що з нами було б.
Алла лаялась, як сто холер, я її розумію. Потім замовкла.
І Василь — уже перед самим Києвом: «Давай присядемо».
Ми присіли на узбіччі, це вже після піонертабору, навколо — дерева. Якби ж то сосни вміли говорити! Василь:
— Осьо:
Ми топчемо і ворогів, і друзів
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Його вразило найдужче саме це — «вороги й друзі». Бо німці, розкопуючи ями, знайшли групову могилу чекістів — свої стріляли своїх. Це співпадає з тим, що розказував раніше Антоненко-Давидович: групу Реденса привезли з Харкова до Києва і десь під Києвом розстріляли. Відплатили за гарну роботу…»
Отже, Симоненків вірш народжувався уже того дня, коли побував на Биківнянській землі, перетвореній на суцільний цвинтар. Сам вірш, у підсумку, тяжіє до стилістики пророчих Шевченкових віршів. Із закляттям ворогів, яким доведеться спокутувати страшні гріхи свої.
Господи, і як це схоже на війну нинішню…
Ті ж нелюди і та ж страшна метода убивств мирних людей — тільки за те, що вони українці, тільки за те, що підозрюються у якихось «неправильних» поглядах. Тепер ще, на додачу, убивають ракетами і дронами…
Та вже підвівся народ, та вже близькою є покара. Та сама, яку пророкував Поет.
Сергій Тримбач
Василь Симоненко
Ми топчемо і ворогів, і друзів
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди зір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
23. 12. 1962
