Бабуся часом купувала книжки не з метою їх читати, а зі снобістських міркувань: це мали бути грубі томи у добрій палітурці, щоби створювати ефектне тло на полицях кімнат. Так у нас з’явився 10-томник Бальзака, наприклад. Легендарний перший посмертний двотомник Хвильового. Так з’явилися «Три листки за вікном» Валерія Шевчука.
Чи не 20 років ця книга простояла на полиці аж поки на літніх канікулах між 10 і 11 класом я взяв її почитати. Тоді ще не знав, що за цю епопею, писану «в стіл» 13 років, він отримав Шевченківську премію в Україні та премію Антоновичів у США (серед лауреатів – Збігнєв Бжезінський, Тімоті Снайдер, гарвардські світила), а критики зарахують цю книгу в ключові в його доробку.
Я взагалі не знав хто такий Шевчук, просто гортав довільно відкриті сторінки й зауважив, що прочитав посеред книги сторінок 20-30 і не можу відірватися. Слід від початку.
Я виносив крісло на лоджію й читав. Того літа мав свою програму: “Сто років самотності” й “Три листки за вікном”, якими захопився настільки, що на додачу прочитав “Дім на горі” – сімейну хроніку про дім, який постійно породжує неприкаяних блукальців.
З цього почалася любов. Шевчук — це найвидатніший із нині живих українських прозаїків. Просто визнайте цей факт. Весь намул, який сьогодні видимий і чутний за сто років цікавитиме лише істориків літератури й лише археографічно, як не у контексті війни, то деколонізації чи перипетій ідентичності. Якщо за 100 років щось лишиться від української культури, то Шевчуком лишиться. Він самодостатня цінність. Без війн і деколонізацій.
Ми можемо сказати, що така-то книга добре відображає “реалії 90-х”, а така-то показує метаморфози сексуальності пострадянської доби, така-то – воєнний досвід. Більшість актуальних книжок – ніщо поза контекстом, який їх породив. Те ж “кріпацтво”, яке все неприступніше ставатиме школяру з плином років. Шевчук – геній, тому що він зміг вийти на трансцендентний рівень оповіді. Він ніскільки не ігнорує досвід, але він показує сяйво, яке виблискує за ним.
Безумовно, з його романів можна дізнатися і про 90-і, і про тоталітаризм, але в них є щось невловиме для лещат “соціологічного” прочитання. Це глибока, неквапна філософська проза. Він відкрив для мене бароко, він підштовхнув до Сковороди – філософа, який сильно вплинув на його і на мій світогляд. Шевчук також науковець – його роботи з історії культури писані з розмахом європейських поліматів.
Він оригінальний, але якщо вже якісь паралелі шукати на Заході, то я би сказав – Томас Манн і Герман Гессе.
Не ризикну непідготовленому читачу радити його великі романи, але почати можна з циклу “Птахи з невидимого острова”, “Місячний біль”, “Сповідь”, “Мор”. Повісті ідейно, але не сюжетно поєднані. Читати їх можна окремо й у будь-якому порядку. У романі “Око прірви” дія відбувається у 16 ст., коли гнаний сумнівами художник йде на прощу, а втрапляє до секти. Детективна основа сюжету задає динаміку, але роман про духовні хитання та ліки від розгубленості, яких так часто шукаємо сьогодні. Мандри далеко не врятують того, хто не здатен витримати самого себе.
“Три листки…” стоять на тому самому місці всі ці десятиліття. Зміна розташування книжок, не торкнулася цього тому, що нагадує фундамент, який не можна рушити, опору, на яку завжди можна спертися. З його допомогою я відкрив щось засадничо неперехідне у самому собі.
У “Трьох листках…” промайнули такі слова: “Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо в світі”.
Шевчук знав, де рости. І ми, загублені в світі, зростаємо завдяки йому. Світлина моя, під рукою не маю іншої. Дякую доньці, Мирославі Андрущенко за ініціативу. Хто читав, долучайтеся до флешмобу на вшанування ювіляра. Хто не читав – виправляйте.
Володимир Шелухін
