Культура

«НаМУРовано» Андрієм Любкою

Нічого веселішого, смішнішого, дотепнішого та еротичнішого не читала про прокрастинацію. І давно я так до сліз не сміялася, читаючи роман Андрія Любки «МУР» або «Малий український роман». Це той випадок, коли спочатку намагаєшся запам’ятати ті місця, які найбільше сподобалися, потім їх стає стільки, що вертаєшся і починаєш позначати олівцем і виписувати номери сторінок, а потім їх стає ще стільки, що думаєш: а, ну, його, краще потім ще раз прочитаю роман.

І не без того, щоб усіх, хто трапляється у мить читання під руку, змушувати розділяти непереборну радість та нестримно (чи нестерпно?) веселий настрій, зачитуючи уривки. І це той випадок, коли, йдучи кудись у справах, думаєш: швидше б повернутися, бо залишила героя на піку чергового яскравого моменту в його житті.

«МУР» міг би знайти своє продовження не лише у численних різнокаліберних читацьких інтерпретаціях, а й у формі екранізації. Там усе вже готове для цього — нічим, крім бюджету та адекватних акторів і не доведеться напружуватися. Хіба трембіту ще у гуцулів випросити (схоже, що історія про неї вигадана).

Тут є багато всього, що люблю: гумор, іронія, численні алюзії, зокрема й на літпроцес, його учасників, (в одному із місць досить несподівано вистрибнула навіть алюзія чи то на «Похорон» Івана Франка, чи «Похорон друга» Павла Тичини — швидше, друге, виходячи із окремих нюансів).

Взагалі «МУР» такий філологічний: тут і фемінітивів неміряно, і фразеологізмів, і поліцейкіня оперує словом «базгранина». І так стьобатися над філологами і філологинями можуть лише брати по тому ж нещастю.

Інший філологічний бік. Люблю тексти, в яких поєднано рамкову та шухлядкову архітектоніку (особливо, коли у фіналі ти усвідомлюєш, що насправді рамок було аж дві). У шухлядки все складено у стилі патологічного перфекціонізму, з дотриманням маніакального порядку, не зважаючи на безлад (та чи й справді безлад? Швидше лише йому зрозумілу систему) у житті героя. Ці шухлядки повсякчас випихаються і запихаються, додаючи прозі темпу і задаючи ритм процесу читання.

Ну, і це роман-гра і роман, з яким можна гратися. Зокрема з назвою, вигадуючи численні варіанти тлумачення абревіатури. Десь на якійсь із сторінок міркуєш, що це міг би бути «МУЖ» або «ВУЖ», якби головний герой (він же головний оповідач) дослухався до однієї із порад свого друга. Потім мимохіть, в ім’я гендерної справедливості, підбираєш йому фемінітив – «МУРка». Але загалом зупиняєшся на тому, що найбільш доречне декодування: «мрії (марення) українських рибалок», адже тут так само, як в оповідях рибалок, усе значно перебільшено. Хіба ж буває коровай із вафель «Артек»?.. У відсутності гротеску авторові також не дорікнеш.

Що ще сказати?.. Коли б я була психоаналітиком, то, напевно, поправивши на носі свої окуляри в тонкій оправі (бо широка, виявляється, викликає цілий вибух фантастичних фантазій і може відволікати пацієнта від конструктиву), сказала б глибокодумно, що все, що зображено в романі Андрія Любки «МУР» — це виразне principii individuationis, коли суб’єкт занурюється у стан, властивий діонісіям, цілковито розчиняючись, що віщує народження оновленої особистості. Або все зображене і специфіка зображуваного (туман алкогольних випарів відіграє тут не останню роль) — це стадія альбедо (на думку про оніричний гротеск ви таки наштовхнетеся), яка віщує рубедо з обов’язковим misterium coniunctionis, тобто злиття духа і матерії: «Le Roi est mort, vive le Roi!» (чи Reine?) І трембіта тут не просто так: бо ж те, що висить на стіні на початку вистави… Читайте — і буде вам щастя.

Iнга Кейван

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.