Визначальна особливість навколишнього світу, створеного художньою уявою французького письменника Альбера Камю у романі «Сторонній», це його байдужість до людини. «… Споглядаючи це нічне небо, всіяне таємничими знаками і зірками, я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу», – каже герой роману — дрібний конторник Мерсо з Алжиру – буквально за мить до можливої страти за вбивство.
Так, це той самий світ, в якому після страхітливих катаклізмів ХХ століття усім нам доводиться існувати. Те, що небеса порожні, Бог помер, світ ірраціональний і позбавлений сенсу деякі інтелектуали наважилися припустити вже в ХІХ столітті. Перша світова бойня тільки укріпила людство у своєму страшному здогаді. Напевно, тоді ж прийшло усвідомлення: у такому світі кожен із нас приречений на вічну самотність існування.
(Принагідного, не можу втриматися від зауваження, що з точки зору сучасної науки це вже навіть не філософське припущення, а доконаний факт. Природі, Землі, всесвіту – обирайте, що більше кому до вподоби, цілковито байдуже до факту нашої присутності на цьому світі. Взагалі факту нашого існування чи, навпаки, небуття. Ніякого вищого сенсу, особливої місії чи навіть мети з точки зору природи людське життя не має. Це тільки наш власний клопіт, з яким самі мусимо давати собі раду).
Єдина на світі річ, на яку з певністю може покластися людина – це на власну смертність. І саме ця природна смертність людини, якої не уникнути за жодних обставин, робить примарними усі можливі події, усі можливі справи нашого життя. Це, звісно, не привід «вкидатися у безнадію», – тверезо каже Мерсо сповіднику, – від цього «тільки страшно».
І тут найголовніше, на думку Камю, який вибір з факту власної смертності зробить людина. Прожити яскраве 
і насичене життя, сповнене творчості і любові, чи просто животітиме відведений їй обставинами час. Хоча глибинної суті життя кожного конкретного індивіда цей вибір все одно не змінить.
«Ну от, – подумав Мерсо, – неділю я згаяв, маму вже поховали, завтра я знову піду на роботу, і, власне, нічого не змінилося». Зміна способу життя, переїзд з Алжиру до Парижа, на думку героя «Стороннього», теж несуттєва «життя все одно не зміниш. Хоч як живи, а все однаково…» Кардинально змінити існуючий порядок речей у байдужому світі неможливо, так само, як неможливо змінити життя. (Мова, зрозуміло, не про події, а про основну функцію).
Мерсо не прораховує кожен свій крок наперед. Він може піддатися пориву. Живе переважно фізіологічними потребами: спить, коли йому хочеться спати, їсть, коли голодний… Він намагається пояснити адвокату, що він «такий самий, як усі, зовсім такий самий, як усі», аж поки йому не стає ліньки.
Його байдужість не є черствістю чи відсутністю емпатії. Вона радше світоглядного походження. З цієї причини дружба з Раймоном, шлюб з Марі, високі слова про кохання, здаються йому неважливими, речами, які не мають значення з точки зору життя. Насправді він здатен відрізнити хорошого друга від поганого. Принаймні наприкінці роману точно. Трактирник Селест у сто разів кращий за сутенера Раймона, – думає він у камері смертників, з безодні свого прийдешнього. Єдине, що на початку роману він не знає, для чого йому це робити.
Хтось скаже, що Мерсо вільний від суспільних умовностей, вигаданих людьми, за які вони гарячково тримаються. Бо ці суспільні умовності: релігія, ідеологія, добробут – єдине, що дарує точку опори, відчуття земної тверді під ногами. Врешті надає сякого такого сенсу життю: усьому тому, що ми упродовж усього життя робимо, чого прагнемо, за що змагаємося.
«Невже ви хочете, – вигукує слідчий, розмахуючи розп’яттям перед обличчям Мерсо, – щоб моє життя не мало глузду?» Таку бурхливу реакцію в нього викликало зізнання героя, що він не вірить у Бога, не вірить, що Бог помер на хресті заради нього.
Вічним двигуном цього постійного руху людства (не обов’язково вперед), у кожному наступному поколінні, завжди була, є і буде звичайна фізіологічна потреба людей спочатку просто вижити, не померти з голоду, а відтак жити трохи краще. Саме з цієї засадничої, глибинної причини хтось у нашому світі, залежно від волі випадку та особливостей індивідуальної вдачі, виконує роль правителя інших, а хтось будує, лікує, мостить дороги, сидить за кермом автомобіля чи за конторським столом, літає у космос, пірнає під воду, винаходить пеніцилін, перекриває дахи, робить новини etc.etc.
Часом ненавидячи ранки, як це було у випадку з Мерсо, через необхідність щодня збиратися на роботу до контори. Часто перетворюючись на автомат, як невідома чудна жінка, що спитала дозволу присісти до його столу у харчевні. «Чекаючи наступної страви, дістала з сумочки синього олівця й журнал з програмами радіопередач на тиждень. Вона дбайливо ставила галочки майже проти кожної передачі. В журналі було сторінок дванадцять, отож вона завзято працювала протягом усього обіду. Тоді встала, наділа жакет, рухаючись мов заведена, і пішла». Саме цю невідому жінку Мерсо потім виокремив поглядом серед натовпу у залі суду, який прийшов його судити.
Етичного виміру усім цим справам у сфері людських стосунків надає система табу, пануюча суспільна мораль. Це такий собі своєрідний суспільний консенсус у тлумаченні правильних і неправильних моделей поведінки, на думку відносної більшості людей, кожним із нас за певних життєвих ситуацій. І людські закони, які її захищають.
Любити ближнього, у даному конкретному романному просторі йдеться про матір головного героя, не пити каву з молоком під час прощання з її тілом, врешті не вбивати собі подібних, у романі – араба, як це безпричинно робить Мерсо… Це добре!
Хоча насправді, як засвідчує кілька тисячоліть людського існування, не обов’язково. Не має значення борсаєшся ти, виявляючи активність у суспільних справах чи індивідуальних стосунках із собі подібними, чи лінуєшся і просто пливеш за течією життя, результат для всіх без винятку однаковий.
Символом цього життєвого року у даному конкретному випадку стає пекуче алжирське Сонце. Це не доля в античному розумінні слова, якої нікому не уникнути. Швидше за все це просто констатація існуючого стану справ у навколишньому світі, який неможливо змінити. Це той випадок, який у світі без сенсу, байдужому до борсання людини, часом виконує роль закону. І це тому життя у світі без сенсу, за Камю, змушує кожного будувати власну етику, засновану на власному уявленні про добро і зло. Безпричинне вбивство людини – намагання «подолати сонце й хмільне запаморочення, яке воно насилало на мене». І саме на вплив сонця, вказує він на суді, як на причину свого трагічного вчинку без наміру.
Головне, що кожен, хто переступає через ці захищені громадською думкою або силою закону суспільні умовності має бути готовим відповісти за цей переступ. Суспільною ізоляцією, тюремним ув’язненням або навіть смертною карою, там де вона ще збереглася. «Людина завжди буває в чомусь трошки винна».
Саме порушення суспільних умовностей є головним пунктом обвинувачення на судовому процесі, на якому судять Мерсо, хоча формально його мали би покарати за ненавмисне вбивство людини. Камю наочно показує читачам, як за вибором героя протиставити себе усім, навіть несвідомим, неодмінно приходить розплата. Виносячи Мерсо незаслужений за усіма формальними ознаками смертний вирок, людство тим самим перетворює його на символ, такого собі новітнього Христа для власного байдужого світу без змісту і сенсу. Тому що який світ, такий у нього і Христос! Чи не єдине, що вирок змінює у житті героя, це тільки його тривалість. Замість гіпотетичних сімдесяти тепер він проживе, можливо, заледве тридцять.
Найголовніше, що він готовий проживати їх знову і знову. Сам несучи хрест за свої вчинки, свій вибір і своє життя, ні на кого не перекладаючи відповідальність за нього, не розділяючи його з байдужим світом. «Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю – я був щасливий, я щасливий і зараз». Навіть у публічній страті, під можливі прокльони натовпу, Мерсо знаходить позитив. У цей момент істини всякого людського життя він буде «не таким самотнім».
Юрій Чорней
