«Будеш із мене сміятися», – мовить Федорцьо з порогу.
«Я часто сміюся над вашими історіями», – кажу я.
«Але се інше. Се чудне».
«Чудне я особливо люблю», – зізнаюся.
«Тоді розкажу тобі, якщо обіцяєш, що не напишеш».
«Обіцяю, що напишу», – обіцяю я.
«Тоді тим більше розкажу, – сміється Федорцьо. – Знаєш, нині я зрозумів, що Бог сотворив небо і землю для мене».
«Ну так, – розмірковую вголос, – Він їх створював для людей».
«Ти не зрозумів. Бог створив це – для мене. Для такого собі сільського паламаря Федорця… Знаєш, як я до цього дійшов?»
«Як?»
«Щодня я підіймаюся на дзвіницю, а вона у нас височенна. Перша приступка – і ти наче відриваєшся від землі. І з кожною наступною сходинкою ти все вище, ближче до неба. По-іншому дихається, інакше серце б’ється і в голові просвітлюється. Сполохуєш голубів під стріхою, вони спурхують і летять у небо. Я проводжаю їх очима і здається, що моя душа – тільки не смійся! – теж стрепенулася і розправляє крила… Але я просто-на-просто дзвонар. Беруся за мотузки і розхитую била. І ось перший голос дзвону, другий, третій… Глухі, густі звуки ширяться понад землею. Але інший відлунок, чистіший, ясніший, лине у вишину, за птахами. А з ним здіймається і моя душа, тішиться, розкошує в небесних просторах… Особливий чар на дзвінниці, коли засіюються перші звізди. Стоїш під притихлими дзвонами і вдивляєшся в зоряне небо. Як же це неймовірно! У безіменному безмірі планет є моє ім’я. Є я, покликаний сюди волею неосяжного, волею Божою… А тоді потиху спускаюся вниз і радісно відчуваю твердь землі, і обережно ступаю по траві, як колись босоніж у дитинстві, торкаюся стовбурів дерев, погладжую кущики, а буває і роззуюся і зайду в потічок, аби земна осолода цілком пройняла моє єство… І знаєш, що я собі гадкую в такі хвилини?»
«Що?»
«Чому ми, маючи в дар Землю і Небо, так сутужно, так незграбно тягнемо свою долю, а нерідко доля тягне нас?! Живемо й мучимося. А Бог видить усе це і теж мучиться. І не знаєш кого жаліти більше – людину чи Бога…»
Мирослав Дочинець
