Те, що Мілан Кундера помер, так і не дочекавшись свого Нобеля, вважаю найбільшою й незмивною політичною ганьбою Шведської Академії від часу сумнозвісної нагороди для «проекту Шолохов». До Кундери можна було ставитись як завгодно (я сама непевна, що хотіла б мати його в числі своїх друзів), але навіть ненавидячи його всім серцем, неможливо не визнати, що в останній третині ХХ ст. для роману як жанру ніхто в світовій літературі більшого не зробив.
У цьому сенсі ми всі, дебютанти рубежу століть, а надто в Центральній і Східній Європі, – його «діти». (Колись, і може навіть незабаром – залежить і від того, як швидко ми переможемо Росію, – якийсь допитливий історик, певна, докопирсається й до того, як КГБ ніколи не простив Кундері ні палко обстоюваного ним концепту Центральної Європи, ні, поготів, – уперше сформульованої засади того, що нині дискутується як «кенселінґ російської культури»: а саме – що російська література є співучасницею російських танків).
Докладніше про це я писала в «Коді Гурніка» – перечитайте тепер цю повість: її можна вважати «некрологом» і по цілій «Празькій весні», і, авансом, – по Нобелю для небіжчика.
R.I.P., Майстре.
Оксана Забужко
