Минулого тижня, а точніше, у п’ятницю, тиск, який артеріальний, уявив себе Бубкою у кращі його роки. Стрибав, анахтема, навіть без жердини. Діватись нікуди: довелося прилягти. Окрім пігулок тощо взявся читати (у який раз) «Аристократа із Вапнярки». Цю книжку недавно придбав у столичному «Букіністі», бо мої всі «Чорногузи» залишилися у Донецьку…
Книжку цю обрав, бо творчість одного з найулюбленіших письменників є ефективними ліками від усього. Дочитав до ст.160 і розкрита книга так і лежала до вчорашнього дня. Аж доки не 
дізнався, що Олега Федоровича не стало…
Збіг?
Чи той клятий тиск у мені всередині щось відчував?.. Хтозна. Але те, що Олег Чорногуз і його творчість у моєму житті дуже багато значать, це факт.
Влітку 1984 року я їхав із запорізького степового селища до Києва, аби складати екзамени на факультет журналістики КДУ ім. Т. Шевченка, у повному всеозброєнні. Взяв деякі шкільні підручники, із якими розпрощався п’ять літ тому, дідів орден «Слави» ІІІ ступеня і веселу книжку Олега Чорногуза «Претенденти на папаху».
Навіщо орден? Він виконув роль, немов фронтових сто грамів оковитої перед іспитом з французької мови, якої, гм… «гранд» боявся. А читана-перечитана книжка Олега Чорногуза мала б постійно підтримувати оптимізм на високому рівні. Окрім того, творчість Чорногуза-фейлетоніста «Перця» також дуже й дуже вплинула на мій вибір стати журналістом і фейлетоністом. Ну, і трохи символіки: якраз претендував на «папаху» студента.
З Олегом Федоровичем вперше зустрілися на факультеті журналістики, потім у «Перці», а ближче познайомилися у Національній спілці письменників України, куди періодично приїздив із Донецька вже у «папасі» автора веселих книжок.
Як і раніше, надалі я читав майже все, що продовжував писати старший і шанований мільйонами читачів колега. І підтримую наших критиків, які кажуть, що Олег Чорногуз це не тільки блискуча сатирична дилогія «Аристократ із Вапнярки» та «Претенденти на папаху». Адже вже після цього творчого успіху побачили світ не менш майстерно написані книги: «Дари пігмеїв», «Примхи долі», «Золотий скарабей». А «Ремезове болото»?! А «Гроші з неба»?!
Твори Олега Чорногуза свого часу закономірно висувалися на здобуття Шевченківської премії і Майстер Слова реально претендував на те, аби стати її лавреатом. Але, але… Коротше, не виключено йдеться до повторення історії із творчістю давно вже покійного Григора Тютюнника. Хоча й працювали ці самобутні і неперевершені письменники у зовсім різних жанрах…
З легкої Чорногузової руки, яка колись написала «Претендентів», у моєму творчому житті було 
немало «папах». А серед найбільших — близьке знайомство з улюбленим письменником і його автограф як голови журі у дипломі лавреата головної літературної премії у нашому не сумному жанрі.
Раритетна книжка, із якою колись їхав до Києва на журфак, та інші видання Майстра з автографами залишилися в окупованому і понівеченому орками Донецьку. Олег Федорович відтепер на Байковому… Однак його творчість: улюблені і багато разів перечитані книжки навічно зі мною. Так само, переконаний, вважають мільйони читачів і не тільки в Україні.
Від себе особисто, а також від всіх колег із Творчого об’єднання гумористів і сатириків Київської організації Національної спілки письменників України висловлюємо глибокі співчуття родині Олега Чорногуза, а заодно і всім шанувальникам його дотепного, колючого і завжди актуального Слова. Вічна світла пам’ять.
Павло Кущ
