Не стало Андрія Охрімовича… І пам’ять сама почала навгад перебирати пов’язані з ним життєві сюжети. То згадується студія Радіо Свобода поряд з Хрещатиком, де Андрій записував передачу зі мною… То спливає такий собі незначний, але дуже яскравий, в осінніх кольорах, епізод: заходжу в сквер обіч метро «Хрещатик» — і натикаюсь на Охріма і на Сергія Набоку (теж — світлої пам’яті).
Вони сидять на лавочці, неквапно бесідують і попивають пиво. Забачивши мене, махають рукою: мовляв, підсідай до нас. Далі вже — балачка на трьох… То — невелика квартирка Андрія на першому поверсі на Воскресенці, куди якось заходив у справах…
То — його розповідь про те, як він опинився ввечері в якомусь товаристві кримінальників і як побачив обурливу картину: господар квартири при всіх зацідив своїй матері кулаком…
А ще — спроба зробити з ним інтерв’ю для газети, до остаточного оформлення якого ми так і не добрались. На одні питання Андрій мені відповів, ще на кілька мав відповісти пізніше, але до них чомусь руки ні в мене, ні в нього не дійшли. Він тоді казав, що має намір повторювати назву своєї поетичної книжки «Замкнутий простір» і в наступних книжках: віршів у них буде більше й більше, а назва — та сама.
А на моє питання, чому в його поезії світ постає як огидне місце і чи так це, він відповів: «Ні, світ — це прекрасне місце, але страшенно загиджене»…
Як печально, що відтепер, Андрію, в цьому світі і тебе не вистачатиме… Твій простір остаточно замкнувся…
Віктор Мельник
