Цей день, здається, почався позавчора. Коли спиш уривками по дві-три години у різний час доби, то всі дні як один. Ну бо так. В цьому теж є свої принади. Не знаєш який день тижня, слабо орієнтуєшся у часі й не одразу назвеш число і місяць. Таке собі затишне хроноболото. Та я добре пам‘ятаю ранок. Здав пост, лежав, намагався заснути. Не заснув. Згадав героя Едварда Нортона у «Бійцівському клубі» і його невиспане їбало (інакше не назвеш), зазирнув у дзеркало — він. Тобто воно. Невиспане.
Потім нервував там з одного приводу (бездумно ганяв у телефоні «2048»), зрештою не витримав і поїхав на іншу позицію (бо ж сержант має знати чим живуть його бійці). На позиції знайшов одного. Чим він жив у цей час доби? Чим він тільки не жив, старий панк. Тоді поприїжджали 
інші, ніби там медом намазано. Худя — майстер компліментів — назвав мене героєм фільмів Годара (це він зацінив мої нові окуляри). Ну, я люблю всяке таке. О, ви схожі на героя Годара! Чи: о ви схожі на Сабатіні! Або: у вас ніс як у Байрона! І ти такий їдеш згодом, дивишся у дзеркало і думаєш про Годара.
А направду ти герой Фінчера з невиспаним їбалом (інакше не назвеш).
Ну, а потім я поїхав до штабу забирати один надзвичайно важливий для мене папірець. А потім помчав назад, бо якраз почали летіти блєдіни. Тут ППО, там ППО, всі на позиціях, всі такі рекси, дельта-форс — любо-дорого. Все гуде, рація тріщить, донесення якісь безглузді в чатах. Так жодної блєдіни і не побачив. Ну, я постояв, подивився в небо і пішов, врешті, їсти відбивну.
Але це вже був не ранок. Та й день обірвався. Нависло над лісом щось холодне синє і темне. Звуки хвиль, звук двигуна, звук сигарети, що тліє, звук шарудіння целофану (то я розгортав цукерку, якою вирішив перебити смак несмачної відбивної). Ну, і все: вдягнув бронік, взяв сухих дров на розпалку і пішов собі в ліс сидіти. Бо така моя служба: сидіти в лісі.
Тепер відчуваю, як та відбивна всередині мене живе своїм життям. Хай живе.
Артем Чех
