Думати про вічність – думати
про єгипетські пірами, бронзові
бюсти будд, мармурові
колони з доричними ордерами, дольмени,
кургани, календарі майя,
або простіше – про зиму,
дерева, занурені в кригу аж до верхівок, лижню,
45 літ — як один день: тільки слід із тої далечі, яку і сонцем не просвітиш. Тільки слід, при ногах в’язкий, а там десь, ізвідки йшов-поспішав, — гамір голосів упізнаваних… І той особливий запах Жовтого корпусу на Тарасовому бульварі — загуслий, деревійний, старокнижний…
(Навздогін Дню працівників телебачення і радіо…) Відколи не стало одного із найвірніших моїх друзів, Заслуженого журналіста України Сергія Навроцького, відчуваю, що у мене значно поменшало справ у рідному Бару. То бувало тиждень не зателефонуєш, стільки новин накопичується, стільки справ, запитань і відповідей… І всі з його подачі, мені цікаві, усі – конче необхідні… А тепер?!. На серці – невимовний біль, у душі – пустка…
Не стало Андрія Охрімовича… І пам’ять сама почала навгад перебирати пов’язані з ним життєві сюжети. То згадується студія Радіо Свобода поряд з Хрещатиком, де Андрій записував передачу зі мною… То спливає такий собі незначний, але дуже яскравий, в осінніх кольорах, епізод: заходжу в сквер обіч метро «Хрещатик» — і натикаюсь на Охріма і на Сергія Набоку (теж — світлої пам’яті).
