(Навздогін Дню працівників телебачення і радіо…) Відколи не стало одного із найвірніших моїх друзів, Заслуженого журналіста України Сергія Навроцького, відчуваю, що у мене значно поменшало справ у рідному Бару. То бувало тиждень не зателефонуєш, стільки новин накопичується, стільки справ, запитань і відповідей… І всі з його подачі, мені цікаві, усі – конче необхідні… А тепер?!. На серці – невимовний біль, у душі – пустка…
Нас, земляків із сусідніх сіл, познайомив факультет журналістики КДУ ім. Тараса Шевченка. Коли я приїхав вступати до столичного університету, Сергій саме закінчив перший курс і уже добряче обжився. За плечима — армія, вишкіл на підготовчому відділенні. Його шефство наді мною не знало меж — і в навчальному процесі, і в гуртожитському побуті, і навіть культурно-масових заходах… Це для новачка так важливо. А для вчорашнього сільського школяра, який вперше побачив столицю, й поготів. Я прагнув наслідувати тезку, хотів бути схожим на нього.
Він був успішним у навчанні, мав незаперечний авторитет серед однокурсників та викладачів, був головою профкому свого курсу. Ми жили в одному гуртожитку, якийсь період навіть в одній кімнаті. Разом готували студентські сніданки та вечері, порівну ділили мамині торби, привезені з його Мартинівки і мого Каришкова….Ми їздили один до одного в гості. Як додому!
Талановитий творець, журналіст, дослідник і краєзнавець, він працював у Барській районній газеті, очолював районну друкарню та районне відділення Укрпошти. Останній час був «голосом» Барської територіальної громади — організовував мовлення районного радіо. Мав чималу аудиторію поціновувачів свого таланту.
Ми часто з ним трохи піджартовували над тим, що рубрика «квітка на могилу» на хвилях його радіо стає магістральною. Ну, як піджартовували? Щиро, переймаючись, що так бути не повинно, що домінувати має життя. А люди дзвонять і просять. І пересилають заявки… Бо це для них, як остання шана, як крик душі, у якій все змішується – і біль, і сльози, і любов…
Ось і дожилися!
Уже рік без тебе, дорогий друже! Для мене це важкий, майже не підйомний, камінь на груди. Тепер я кладу оберемок квітів на могилу твоєї памяті. І спільну «квітку» — майбутню книгу твоєї творчості. Як добре, що ти був у моєму житті!.. Творив, плекав, планував, прагнув… Шкода лише, що твої мрії – видати власну книжку – збуваються з таким запізненням!.. Тоді, коли ти уже досліджуєш інший світ буття… Упорядники цього видання прагнуть зберегти вічну і світлу пам’ять про тебе, друже, та підтримати морально твоїх Навроцьких – маму Галину Іванівну, дружину Світлану, доньку Анну та сина Ярослава.
А в моїй душі збережеться ціла вервечка історій з нашого студентства. І твій коронний вислів, який на все життя для мене став крилатим: «Якщо треба – танки полетять». Таким ти був для своїх рідних, друзів і близьких — безвідмовним, надійним плечем.
… З першого дня знайомства і до останньої нашої телефонної розмови ти був щирим і чесним. Добрим (як для чоловіка, аж занадто) і людяним. І справжнім Другом…
Сергій Сай-Боднар,
на фото: Сергій Навроцький (в центрі) з однокурсником
Ярославом Чорногузом готують радіопрограму
