Культура

Некоронований король буковинської журналістики

«Щось не бачу тата на лавочці, на Кобилянській», — питав його сина кілька днів тому. «А мама його самого вже не відпускають», — відповідав мені його Тарас. І ось тепер на Кобилянську, на лавочку, але найперше (і я це точно знаю) – до людей, його вже не пускає вища сила. Знаю, бо якось (мабуть, сто років тому) він сказав мені: «Аби ти знав – без людей ми, журналісти, ніц не варті».

Тому він мусів бути на тій лавочці, на найвелелюднішій вулиці у Чернівцях – серед народу. Народний і заслужений. До останку! Після пенсій та відставок, але так і невідставлений Василь Бабух.

Некоронований наш журналістський король і сторожовий водночас, якого ми не могли щодня бачити, але точно знали: він є. Наш король. І його лавочка на Кобилянській – також. Як трон його справжності та народності. Як символ тієї журналістики, що, кажуть, помирає чи вже померла, — журналістики не купленої і не поділеної гаманцями та усілякими альтернативами. «Не скурвленої», як би сказав наш король.

Ми зверталися до нього усіляко: хто — Василю, хто – Івановичу, а хто й на прізвище. Але всі хотіли чути його. Молоді – тому, що з ним було легко та весело, і його оповідки, здавалося, ніколи не вичерпаються. Старші ж чули в них, тих оповідях, велику правду і силу. Вони були переконливі, як саме життя Бабуха, який не зрадив ні своєму Вікну, ні своїй землі…

І професії не зрадив. У ній він був і профі, і свій «в дошку» хлоп, і роботяга, і король. І сторожовим також був.

І залишиться ним.
Тим, який ще довго дивитиметься нас зі своєї лавочки-трону на Кобилянській.

Володимир Стефанець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.