Культура

Василь Бабух у моєму чудернацькому дні

Був якийсь чудернацький день. Таке враження, що якась стороння воля сформувала його сюжет, а ми випадково в нього потрапили, хоча мали свої визначені плани. Усе почалося зранку, коли ми пішли на базар. Дорогою, у парку Жовтневому, зустріли волонтерів, які висаджували дерева. Оля завела з ними невимушену бесіду, щоб висловити своє захоплення…

Як вислід — ми пішли далі з молоденьким саджанцем сосни. Я ще не розпізнав втручання в наші плани сторонньої сили і почав розпитувати Олю, де вона думає цей саджанець посадити, бо ми вже мали пригоди з дубком. Вона відповіла: немає жодної уяви, але ми щось придумаємо. Я почав вигадувати версії, аж раптом сказав Олі, що посадимо сосенку біля тата і мами. Мама – поліщучка, виросла серед соснових лісів, тож хай вона нагадує їй батьківщину.

Коли ми повернулися додому, то наші подальші дії були визначені – ми пішли на цвинтар. Дорогою до своїх, завітали і до Василя Івановича Бабуха – хай на лоні праведників оселить Господь його душу. Задумане ми здійснили і вирішили, що на Новий рік принесемо гірлянду, лише б сосенка прижилася. За цими розмовами до нас під’їхав тролейбус, до якого ми сідати не збиралися, бо мали йти пішки. Але, чомусь опинилися в тролейбусі. Вже, минаючи свою вулицю, вирішили поїхати далі до «червоноармійського» базару, бо вдома закінчуються вівсяні пластівці, а Оля їх купує саме там.

Повертаючись додому пішки, дивувалися цій чудасії. Але розуміли, що маємо бонус, бо йти доведеться через Friedrich Platz – улюблене місце наших прогулянок. Вже тепер, розуміючи, що втілюємо чийсь задум, я почав уважно згадувати усю вервицю подій. І тут мене знову понесло у мандри. Я пригадав, як на одному з «БукФестів» йшов вулицею Кобилянської з оберемком своїх книжок, що саме вийшли друком у «БукРеку». На лавочці я помітив цікаве товариство – там сиділи зубри нашої журналістської та письменницької спільноти.

Я набрався мужності/зухвальства і пішов до них дарувати свої книжки. Мене зустріли напрочуд прихильно, вітали, дякували, а Василь Бабух сказав: «Ну що, малий Ткач, пишеш? Пиши, батько був би втішений». Зрозуміло, що після таких слів, від людини, яка добре знала тата, я літав на крилах.

Я згадував Василя Івановича Бабуха і думав, якою ж потрібно бути багатющою і тонкою натурою, щоб так просто сторонній людині буденно сказати слова, найважливіші в її житті! Та я відразу спіткнувся на цій думці, бо зрозумів, що всі ми, хто жив і живе в Чернівцях, не були для нього сторонніми. І це осяяння втихомирило мене. Може, цей день і його сюжет були сформовані саме для усвідомлення цього факту? Спочивайте, Незабутні.

Валентин Ткач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.