Від першої книги «Розмова» і до «Книги пришт» В’ячеслава Медвідя сорок літ минуло. Наче сорокарічне випровадження свята душі. В останніх «приштах» прозаїк заторкнув одну з найскладніших тем: час, захований у нетрах людської душі, сполучаючись з мовою, являє нам діалог-монолог про «забалаканий світ».
Медвідь, зародженик «мислесвіту», олівчиком-скальпелем ускладнює «земну реальність». Він (Діоген у бочці – відповідно до соціального часу) знає, що хоче, тож виходить на п(р)омисль вдумливо і розважливо. І це його тайна, яку відає тільки він у «часовому вимірі-годиннику», стукіт якого – остання пісчинка, що добігає кінця, аби лягти на дно…
Але Медвідь – і Титан, який допомагає підніматись «зо дна» і не збиватися з обраного шляху. Він – творець-провидець, філігранний стиліст, ерудит – ліпить героїв новотворами-неологізмами. А ми, читачі, потребуємо духовного прозріння і намагаємось зрозуміти його серцем, розумом, вірою. Бо стилістика Медвідя – се ускладнений метод пізнання і розщеплення світу. Слово – жива матерія мови, що несе первейше, первоточне. Відчуття мови, смак слова, звук – се благоговійний трепет духу і милість душі. Тонкі чуттєві емоції.
Тому Медвідь, як знахур, дозволяє нам знати те, чого ми не знаємо, хоча б порційно. Але при цьому він може поіронізувати над чутливістю нашої душі і над собою. І так ловко заховатися між словами. Йкась прихована гра в «існування реальності»: текст для обраних (?..). Читаєш, напружуючи внутрішній зір, а «черва» їсть млою, «потоком». І автор у тілі-тексті, як у 
молочній ріці. Не реагує, що скаже «критик» чи «фізик». Він у своєму запливі, у плинності словосполучень витворює замишляння слів. І таким чином пливе, пізнаючи себе, свою тайну і всетаїнність усіх.
Тому Медвідь – егоїст-індивідуаліст. Йому так лекше «давати норчика», бачити спільне «дно». І в цьому він Ф і л о с о ф: його слова самі вже розмишляються. Йому кажуть: вертайся назад. А він – ніхt, іду шляхом істини. Як у «Книзі Мавра», «Спітнінні», інших «текстах»: «щонайглухіша самота» спати не дає, не дає вірити, що й ти наївна, довірлива жертва злодіяк… («І де то достачити таких злодіїв, щоб це викрасти аж ущерть».) І так знущательно, би «вхлинання безладом»… Що для «ума» найскладніша робота: дістатися «дна», щоб побачити «це хиже й радісне ошкірення». Але весь фокус у тому – щоб не впасти у прірву безчасся, не стати безумцем…
У Медвідя є певні рівні урозумівлень. Ці тексти потрібно вивчати не за один раз. Хто уважно читатиме, той зрозуміє. Твори митця містять глибинні смисли і змісти, що наче самі, ускладнюючись, укладаються в о д н о з м і с т я… Таке вражіння, що в автора вселився Дух: подолати сю вельзевулівську теле-, смарто-, цифро-… могуть, аби врозуміть, чого прагне душа: перемоги слова над матерією, виверження Метафори задля осягнення Істини…
Тому П о т ь м а – трохи більше, ніж художня література. П о т ь м а, хоть і вкорінена у територіальний говір, але вона переросла в окремий материк живомовлення, який, як і інші твори автора, нащадки читатимуть як подорож у минуще: як жили і чим побивалися пращураї… (перли плуга з давнини у будуще, переорюючи ті пісчинки, що лягли на дно…)
Але думається, як втримати сей посил – во ім’я чого: подальшого життя на планеті, у Вселенній, чи в Божій голові, що народила слово… Йкась самопожертва, жертвоприношення тайні, що закладена творенням «багатоінформаційного змісту» з неймовірною щільність і дивовижною формою… Йкесь виособлене «оцифрування життя» через охлократію… «Найкращ із темного в темне дивитися. Та й так видніше стає…» («читач натщеніч»)
Так чи йнак, а Медвідь змиває грязюку з нас і з себе аж до кісток, до білизни, оголюючи простір, час, розум, у якому живемо. Дарма, що втомилися від свої брехні, що в горлі пір’ям проросла («Людині легш якось аж, як збреше»)… А йнак Державу повинні боронити разом у відданій любові до землі, де народилися, і до мови, якою мислимо. От і читаймо потьму… Намазуймо на хліб. Корона ж и т т я має взяти верх над короною смерті. Такий празник попраздненства: немеркнуча свічка і запах озвуку слова…
P.S.
У книжці В’яч. Медвідя «Потьма. Книга пришт» (К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2020) використано унікальні копії рукописних текстів мами автора Ірини Гаврилівни Миколайчук, репродукції живописних картин Романа Петрука та авторські шрифти «Рутенія» майстра каліграфічного мистецтва Василя Чебаника.
Микола Закусило
