Культура

Немеркнуча свічка і запах озвуку В’ячеслава Медвідя

Від першої книги «Розмова» і до «Книги пришт» В’ячеслава Медвідя сорок літ минуло. Наче сорокарічне випровадження свята душі. В останніх «приштах» прозаїк заторкнув одну з найскладніших тем: час, захований у нетрах людської душі, сполучаючись з мовою, являє нам діалог-монолог про «забалаканий світ».

Медвідь, зародженик «мислесвіту», олівчиком-скальпелем ускладнює «земну реальність». Він (Діоген у бочці – відповідно до соціального часу) знає, що хоче, тож виходить на п(р)омисль вдумливо і розважливо. І це його тайна, яку відає тільки він у «часовому вимірі-годиннику», стукіт якого – остання пісчинка, що добігає кінця, аби лягти на дно…

Але Медвідь – і Титан, який допомагає підніматись «зо дна» і не збиватися з обраного шляху. Він – творець-провидець, філігранний стиліст, ерудит – ліпить героїв новотворами-неологізмами. А ми, читачі, потребуємо духовного прозріння і намагаємось зрозуміти його серцем, розумом, вірою. Бо стилістика Медвідя – се ускладнений метод пізнання і розщеплення світу. Слово – жива матерія мови, що несе первейше, первоточне. Відчуття мови, смак слова, звук – се благоговійний трепет духу і милість душі. Тонкі чуттєві емоції.

Тому Медвідь, як знахур, дозволяє нам знати те, чого ми не знаємо, хоча б порційно. Але при цьому він може поіронізувати над чутливістю нашої душі і над собою. І так ловко заховатися між словами. Йкась прихована гра в «існування реальності»: текст для обраних (?..). Читаєш, напружуючи внутрішній зір, а «черва» їсть млою, «потоком». І автор у тілі-тексті, як у молочній ріці. Не реагує, що скаже «критик» чи «фізик». Він у своєму запливі, у плинності словосполучень витворює замишляння слів. І таким чином пливе, пізнаючи себе, свою тайну і всетаїнність усіх.

Тому Медвідь – егоїст-індивідуаліст. Йому так лекше «давати норчика», бачити спільне «дно». І в цьому він Ф і л о с о ф: його слова самі вже розмишляються. Йому кажуть: вертайся назад. А він – ніхt, іду шляхом істини. Як у «Книзі Мавра», «Спітнінні», інших «текстах»: «щонайглухіша самота» спати не дає, не дає вірити, що й ти наївна, довірлива жертва злодіяк… («І де то достачити таких злодіїв, щоб це викрасти аж ущерть».) І так знущательно, би «вхлинання безладом»… Що для «ума» найскладніша робота: дістатися «дна», щоб побачити «це хиже й радісне ошкірення». Але весь фокус у тому – щоб не впасти у прірву безчасся, не стати безумцем…

У Медвідя є певні рівні урозумівлень. Ці тексти потрібно вивчати не за один раз. Хто уважно читатиме, той зрозуміє. Твори митця містять глибинні смисли і змісти, що наче самі, ускладнюючись, укладаються в  о д н о з м і с т я… Таке вражіння, що в автора вселився Дух: подолати сю вельзевулівську теле-, смарто-, цифро-… могуть, аби врозуміть, чого прагне душа: перемоги слова над матерією, виверження Метафори задля осягнення Істини…

Тому П о т ь м а – трохи більше, ніж художня література. П о т ь м а, хоть і вкорінена у територіальний говір, але вона переросла в окремий материк живомовлення, який, як і інші твори автора, нащадки читатимуть як подорож у минуще: як жили і чим побивалися пращураї… (перли плуга з давнини у будуще, переорюючи ті пісчинки, що лягли на дно…)

Але думається, як втримати сей посил – во ім’я чого: подальшого життя на планеті, у Вселенній, чи в Божій голові, що народила слово… Йкась самопожертва, жертвоприношення тайні, що закладена творенням «багатоінформаційного змісту» з неймовірною щільність і дивовижною формою… Йкесь виособлене «оцифрування життя» через охлократію… «Найкращ із темного в темне дивитися. Та й так видніше стає…» («читач натщеніч»)

Так чи йнак, а Медвідь змиває грязюку з нас і з себе аж до кісток, до білизни, оголюючи простір, час, розум, у якому живемо. Дарма, що втомилися від свої брехні, що в горлі пір’ям проросла («Людині легш якось аж, як збреше»)… А йнак Державу повинні боронити разом у відданій любові до землі, де народилися, і до мови, якою мислимо. От і читаймо потьму… Намазуймо на хліб. Корона ж и т т я має взяти верх над короною смерті. Такий празник попраздненства: немеркнуча свічка і запах озвуку слова…

P.S.
У книжці В’яч. Медвідя «Потьма. Книга пришт» (К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2020) використано унікальні копії рукописних текстів мами автора Ірини Гаврилівни Миколайчук, репродукції живописних картин Романа Петрука та авторські шрифти «Рутенія» майстра каліграфічного мистецтва Василя Чебаника.

Микола Закусило

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.