«Ми є тим, як, що і кого пам’ятаємо», – казав Марсель Пруст. А ті, кого ми пам’ятаємо, продовжують жити в країні спогадів. Це вже уточнював Метерлінк. А Пабло Неруда на кроквах стелі своєї світлиці виписував імена друзів, які відійшли в засвіти. Так би мовити, на «ближньому небі». Щоб вони завжди були поруч для поминання душевним спогадом…
Мені ж спливають на гадку слова Андрія Ворона:
«Ми навіть не здогадуємося, що завжди є хтось, хто потайки благословляє нас. Тому й самі молімося за тих, хто поряд, хто далеко, кого вже немає. Якщо вміємо, то словом, а якщо ні – то світлою думкою, зичливим помислом. Тоді і вони, і ми матимемо неперервність молитовного скріплення. Ці незримі нитки тримають і ведуть нас бездоріжжями життя. Навіть якщо ми в це не віримо. Зате є Хтось, хто вірить у нас».
Мирослав Дочинець
