Коли хліба немає – хтось тобі дасть їсти.
Коли немає сорочки – хтось таки дасть свою.
Коли надто самотньо – йди на вулицю міста,
Вона всміхнеться і прийме тебе в людську течію.
Не спиться.
Все одно прийде – по втомі – для сну година,
Ляже тобі на очі, наврочить видіння пізні.
Коли ж пісні немає, тоді вмирає людина.
І навіть ховати ніяк
Її,
Бо – немає пісні… (1968 р.)
(Віталій Коротич. Можливості. К. 1970)
Поезія живе своїми законами. Хоча закон совісті людської ніхто не відміняв, і поезія теж звертається до неї («Говорю про совість — гортаю рядки, що писав і пишу я…»). Виголошується 
роматичне розуміння чистого мистецтва: Я — за чисте мистецтво, / А мистецтво чисте тоді, / Коли роблять його / І руками, й думками чистими…
Це рядки з раннього вибраного Віталія Коротича «Можливості». Ніде не чув, аби він щось написав про українсько-московську войну, ні 2014, ні 2022.
Поетом Коротич був талановитим. Це раннє вибране в цьому мене ще раз переконує. Був епізод, коли під впливом книжки листів Дмитра Кременя із Віталієм Коротичем, я запросив Коротича до публікації в «Перевалі».
Поет відгукнувся, і три надіслані ним вірші були опубліковані.
Але нині він мовчить.
Мовчить, коли голос його був би важливим. Чи образа на українських письменників вийшла сильнішою за генетичну пам’ять? Чи генетична пам’ять не потребує і не є національною?
Відповідей нема.
Але колись, після Великої Перемоги, коли ми станемо сильнішими, мудрішими і добрішими, то читатимемо вірші Віталія Коротича, як читають норвежці Кнута Гамсуна, читатимемо про закон життя, який знає трава і забуває людина…
Євген Баран
