Друзі, трохи вам від мене позитиву. Бо так уже бере за душу, що хочеться іти світ за очі. Так, куди йти, як світ перевернувся. Це оповідання увійшло до збірки «На тому боці», виданої Харківським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» у 2017 р.
***
Тепер воно смішно, а тоді Валєрці Ковбасі не до сміху було. Валєрка то так, по-вуличному, а насправді він Валерій Павлович Ковбаса, підстаркуватий парубок. Ну, тепер уже не парубок, бо одружився. Пристав у прийми до Варчиної дочки – Галочки. Гарна дитина у Варки зросла: трудяща, чемна й на людях слова зайвого не скаже. Через те, може, й засиділася у дівках. І все корівок у дворі порає, козенят, наче дітей бавить. Бо Варка, її мати, насправді – базарна баба. І не тільки тому, що у райцентрі на базарі пів-прилавку займає маслом, сиром і сметаною, а й через свій довгий язик. Такий довгий, як шлях від Сироїжок до Ленькового переїзду, коли пішки йти.
Отой Варчин язик і ледь не наробив нам усім лиха, бо Валєрка у Сироїжках, наче пасічник коло вуликів. Тільки попросіть про щось – він уже й думає, як його краще зробити. У нього й трактор свій, і плужки під різну оранку. І на комбайн сяде, то жодної загінки не примне чи «бороду» на ячмені лишить. Одна біда – совісний дуже.
Сказала Варка, що після весілля молоді житимуть у неї, Валєрка й погодився, хоча його батько й мати відмовляли, бо вдома своя хата, ще й на два входи. Ну, так хто ту Варку перепне, як вона, мов Тихона Середи корова – наставить роги і б’є ратицею землю, як щось не по її. А Галочка й Валєрик – гарна пара, дарма, що обом за тридцять. Валєрику вже й під сорок підбирається.
Отак воно межі людей буває – чогось після весілля усім цікаво стало: що там і як у молодих, бо жодна у Сироїжках не проговорилася, що мала любов із молодшим Ковбасою. Старший, то таке, то в минулому. Було, та загуло. А щоб Валєрик – ні-ні. Не такий, як його батько. Чи, може, із ним щось не таке?.. Ще ж і Варка, як церковний дзвін у неділю, на все село – бовк, мовляв, дочка після весілля зовсім мовчазна зробилася і ніби аж зажурена стала. І сам Валєрик, мов у воду опущений. Може, він несправний який.
Чоловіча сторона у Сироїжках усі, як один, на захист Валєрки стали. Тільки, що вони проти Варки – саморобний пістоль проти гаубиці.
Кажуть – сварка у них була. Не знати хто з ким сварився – певно, Варка з обома – і з дочкою, і з зятем. Тільки вийшов Валєрик із хати і до свого трактора, бо трактор у нього завжди справний. Не було такого, щоб десь при ділі заглох. Рвонув «Білорусь» аж передні колеса вгору смикнулися. І через усе село у Кіндратову балку. За тією балкою – Десна.
А Тихона Середи старший онук там дідову колючу корову пас. Не так пас, як із хлопцями у карти грав. Ті хлопці із сусідньої Смолянки, заїхали подалі від свого села рибу глушити. Ніхто спочатку не звернув уваги на трактора, бо рибінспекція на тракторах не їздить. А трактор заїхав ледь не на кручу, диркнув і заглох. Дивляться хлопці – з кабіни чоловік вийшов – постояв, постояв, а потім прямо з кручі шубовсть у воду. Довго не було, а тоді випірнув, наче що його виштовхнуло і знову ніби тоне і ніяк. Поборсався, поборсався і несподівано розмашисто поплив на середину ріки. А там у нас, щоб ви знали – Чортова яма. Не те, що людину, човен укрутить, наче трісочку.
Хлопці спочатку тільки дивилися, а коли чоловіка крутонуло у яму і потягло на дно, усі у воду кинулися. Витягли. Із саменького виру вихопили. Правда, уже води наковтався. Та хлопці у наших краях уміють не тільки рибу глушити. Відкачали, горілкою розтерли ще й напоїли. Бо Валєрик синій став, наче гусячий пуп. А від горілки почав відходити, тільки кашляв довго.
Потопельника додому Тихонів онук його ж трактором привіз. Ні, не до Варки, а до батьків. А корова сама додому прийшла. Правда, через людські городи, але то простилося хлопцеві, бо ж людське життя – не циганський бубон, щоб вихиляси на нім вибивати.
Плакала стара Ковбасиха і кляла свою сваху – Варку. На додачу й Галочку безхарактерну. Хоча син і не признався, що там у них трапилося. Тільки сказав батькам, що тепер житиме сам, у другій половині хати.
Сам не сам, але за тиждень потому прийшов до Валєрки його рятівник, Тихона Середи онук з корзинкою цибулі. Поставив у порозі: «Це баба передала. Казала, щоб ви, дядьку, їли тричі на день». А потім і Коляди Грицька молодиця зайшла. У них із Грицьком аж шестеро дітей, і всі хлопці. І вона принесла пластмасове відерце цибулі. А тоді ще кума Варчина цілу верейку принесла. У веранді висипала прямо на підлогу.
Ледь не кожна молодиця з нашого кутка побувала нишком у молодшого Ковбаси. Наносили тієї цибулі, що у веранді й повернутися ніде. Та Валєрка не відмовлявся. Тільки попросив матір, аби вона кудись ту цибулю діла. Але стара Ковбасиха несподівано розсердилася: «Їж, раз люди принесли. Люди знають, що роблять. Чого ти на мене дивишся? Ніж у Десні топитися, краще б із батьком поговорив – йому цибуля ніколи не требувалась. Досидівся до такого каліцтва. Раніш було женитися!»
Ну, та нічого – цибуля у цьому ділі, наче «швидка» допомога у Прохорівці, – хоч по ямах, хоч по багнюці, куди хочеш доїде, бо фельдшер, Славко Айболіт поставив мотор із якогось не нашого грузовика, ще й колеса, ніби з німецького панцерника. А Варка прикусила язика, коли її Галочка пішла жити до чоловіка. Не до балачок, як стільки порання на одні руки. Дочка ж до матері тепер ні ногою. До свекрухи горнеться, як до рідної, бо та жаліє невістку, важкого робити не дає. Каже: «Ще наробишся за свій вік, як нас не стане. Он бережи дитятко. Ти б поїхала у місто, дізналася – хлопчик чи дівчинка буде». Галочка на те лише мовчить та ніяково посміхається.
Валентина Мастєрова
