Культура

Печальний «Голос перепілки»

Дочитала книжку авторки з Івано-Франківська. Вже третю поспіль. Воістину прикарпатська земля сповнена талантами. На цей раз авторка — моя давня знайома, майстриня художнього слова, красива і життєрадісна Марічка Ткачівська.

А її книжка — «Голос перепілки».
Зізнаюсь, вибрала цю книжку серед багатьох інших через мальовничу обкладинку, прикрашену петриківським розписом. Мені здалося, що така красива книжка, та ще з такою красивою назвою, мусить бути доброю і оптимістичною.

Але я помилилася!
Ніколи доти я не читала настільки важкого і трагічного твору.

… Тридцяті роки минулого століття, покутське село Рожнів. Молода красуня Стефанія закохується у видного парубка Бориса, він дурить Стефі голову і.. Через деякий час дівчина розуміє, що чекає на дитину. Борис навіть слухати не хоче про те, щоби пошлюбити Стефанію. На ті часи і звичаї — то страшна ганьба для родини.

І батько виганяє доньку з дому.
Про те, які нелюдські випробування випали на долю Стефці та її сина Мартина і розповідає Марія Ткачівська в своєму романі. Це дуже страшна і трагічна історія. Бо читати про тяжку долю дорослих людей — не надто приємне заняття, але якщо це розповідь про голод, холод та страждання дітей, то встократ важче душевне випробування.

Серце краялося коли я уявляла, як мала дитина могла витримати таке. І найстрашніше те, що історія ця зовсім не вигадана, думаю, все описане — з реального життя. Хоча видається, що образи Стефанії та Мартина все-таки збірні. Бо стільки випробувань — то щось за межами людського розуміння.

Окрема лінія в романі — історія життя людини, що стала причиною поневірянь Стефи — Бориса. Мені, як читачці, хотілося, щоб доля покарала його за підлий вчинок молодості та й за подальші негідні вчинки. Але, як це часто буває, доля не завжди карає тих, хто на це заслуговує. Лише на схилі літ Борис усвідомив, як він завинив перед Стефою і Мартином.

А от Стефанія — це приклад доброти і великодушності. Здавалося б, Господь забрав у неї все — щастя, долю, здоров’я, але натомість наділив величезною любов’ю та самовідданістю. Навіть не уявляю, як могла ця жінка перенести всі життєві випробування і не озлобитися, не зчерствіти душею. Мабуть, безмежна любов до сина допомогла їй все це здолати.

Після «Голосу перепілки» розумієш якими дрібними і нікчемними є наші сьогоднішні «біди». Адже в романі йдеться не тільки про людські стосунки, але й про тоталітарні режими, в яких мусили виживати люди. І не має значення якого кольору ті режими — коричневого чи червоного. Коли зараз хтось пише про «тотальне зубожіння» та «голодних пенсіонерів», то навіть не може собі уявити, що таке справжні злидні і голод.

Хоч книжка психологічно важка, однак дуже цікавj і майстерно написана. Марія Ткачівська настільки правдиво відтворила мову, якою розмовляють її персонажі, що зі сторінок ніби ступаєш тим карпатським краєм над буйним Черемошем.

Мені дуже імпонує стиль писання Марії Ткачівської. Мова її багата, слова сплітаються мелодійно і гармонійно. Єдине, чого би хотілось, аби наступна книжка з-під її пера була оптимістичнішою і радіснішою.

Галина Новосад

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.