Може, це карантин? Я не знаю. Може, брак людського спілкування? Бо у мене болить горло і температура, і моя сімейна лікарка виписала мені лікарняний і сказала: «Не хвилюйтеся»… Я і не хвилююсь. Мені просто хочеться обійняти когось міцно.
А цієї ночі приходив тато моєї доньки. У такій красивій новій сорочці, на якій, просто на грудях, бракувало ґудзика. Він мовчки дивився на мене. О третій ночі. Найважчий час. Як у якомусь сраному «Дні бабака». Бо о третій годині, щоночі (щоночі, Карл!) я відкриваю очі. І вже не сплю до блідо-сірого, як стулка устричної раковини, світанку.
Ну, і це сталося сьогодні, уночі, яка зрівнялась (слава тобі, Боже) із днем. І віднині ніч буде потрохи зменшуватись, а день – збільшуватись. Бо сьогодні — весняне рівнодення.
А ще сьогодні – День щастя.
І я дізналася, до речі, що в країні Бутан – крихітній країні в передгір’ї Гімалаїв — є ціле Міністерство щастя. І там, реально, повна країна щасливих людей. Хочу туди потрапити, аби навчитися…
Ну і от.
Коли о 3:05 я розплющила очі (а він, тато моєї дитини, в новій сорочці, на якій бракувало ґудзика, все ще стояв у мене перед очима), я запитала мовчки у темряву: «Що ти хотів мені сказати, кажи! Не мовчи! Що?! Щось трапиться? Чи мені бути спокійною?»
Мій сон, який розчинився з цією рівноденною передсвітанковою устричною темрявою, лишався таким же реальним. Але жодної відповіді я не почула. І зрозуміла, лежачи з розплющеними очима посеред цього устричного, перламутрово-сірого мороку, що усі відповіді на усі питання мушу озвучити я сама.
І от що я вирішила.
Що усі ми щасливі настільки, наскільки можемо самі себе зробити щасливими. Що один розумний чувак сказав: щастя – це одна-єдина мить, і нам потрібно навчитися проживати цю коротку мить знову і знову, упродовж нашого довгого життя…
Що усі наші (придумані нами ж) страждання – це у 99,9% випадків — булшит. Життя коротке, і потрібно устигнути насолодитися ним по повній. Не варто спілкуватися з нещасними (бідними, хворобливими, проблемними) та іншими токсичними людьми, бо це заразно. Що дивні сни (як от тато моєї дитини в сорочці без ґудзика) нічого поганого не несуть. Це просто рідні нам люди залітають у наш світ, коли за ними сумуєш…
І що щастя у цьому безкінечному просторі все-таки більше, ніж чогось іншого. А отже, ми повинні вчитися бути щасливими.
Тому – вчіться. І я теж. Хоч це буде нелегко…
…. Ось тільки чому на його сорочці бракувало ґудзика…
Галя Плачинда
