Так швидко я ще навіть мікрорецензії не писав — тільки вчора отримав книгу від автора, а він її з видавництва — позавчора. Але ж автор хвацький, хоч куди — Андрій Кокотюха не тільки є автором більше 70 книг та сотні сценаріїв (є у нас спільний знайомий, що ще й більше навипускав книжок), але й дуже працьовитим. Бо його романи, особливо цикл ретророманів «Вигнанець», це все ж вивчення обстановки того часу, а не вільний політ поетичної фантазії.
Тож і роман «Вигнанець і грішниця» — про Чернігів: тут і Шосейна, і Богоявленська, і Халявин, і Вал та Єлецька… Ну, а сюжет переказувати не буду — купуйте і читайте!
Сам Андрій свої детективи оцінює реалістично — читання на пару зимових вечорів. Він не пнеться зі своїми книгами на «високу полицю» літератури, але ж так і треба — українська 
література має бути насичена такими творами: для відпочинку, для читання в дорозі, для відволікання від своїх сумних думок, зрештою, як каже мій товариш цинічно, щоправда, про подібні фільми, має бути жуйка для очей…
Хоча, віддаю належне, Андрій Кокотюха навчився хвацько вибудовувати сюжет, щоб за його героєм Платоном Чечелем хотілося стежити, забарвлює реальною обстановкою описуваного часу і, що не менш важливо, його герой діє не в інтересах Російської імперії, як це є у сищика Івана Карповича одного українського автора чи в знаменитого Чхартаішвілі (більш відомого як Акунін) з його Ерастом Фандоріним.
Андрій знає, що я далеко не все прочитав з ним написаного та ще й можу покритикувати — скажімо, у романі «Київські бомби» прослідковується вплив того ж таки Акуніна. Але хіба буває література без впливів? Інша річ, що він поступово вводить в українську літературу образи саме українських діячів — назвемо їх загальним словом «мазепинці». Тому я оце безнадійно штовхаю його, щоб ще одним романом він завів свого Платона Чечеля у Стародуб — провінційне містечко колишньої Гетьманщини, наразі окуповане Росією…
А в свіженькому романі «Вигнанець і грішниця» бачу посилання на Романа Бжеського та його самостійницьке оточення, яке діяло в дореволюційному Чернігові і про яке мало хто знає. Більше знали про дрібного большевицького злодія Мурінсона, ніж про борців за вільну Україну.
Взагалі українській літературі бракує переможних творів — скажімо, таких, які пише Лора Підгірна з її українським шпигуном Марком Шведом. Це природньо для постколоніальної літератури, але неприродньо на 30-у році української Незалежности. До речі, мені здається чи справді тетралогійка Лори Підгірної — єдиний наразі український шпигунський роман?
Отже, Андрій Кокотюха — на правильному шляху, бо його герой Платон Чечель не плаче над гіркою долею неньки-України, не рюмсає, не розмазує соплі, а перемагає.
А на книжці автограф: «Василеві Чепурному — без твоєї допомоги історія була б не повною… 30.12.2010. А Кокотюха»
Василь Чепурний
