А ми удвох, а ми удвох
в один віскар закохані!
Все мріємо і віримо,
що любить нас обох!
Я про задимлений торфовий віскар з гуцульським варіантом мого імені. Він зійшов до нас від одного з читачів, який прочитав мій роман, де герой п’є віскі. І вирішив мені його подарувати, замовивши при цьому «Ключі Марії», де ніхто не п’є віскі, а п’ють вино і коньяк.
Раніше Андрій Курков мав історію про коньяк «Геннесі», описаний в його романі, який прочитав сам пан Геннесі і потім постійно запрошує його посмакувати оспіваний в романі коньяк.
Ну, наш новорічний стіл дуже скромний, бо ми вже ситі, згелемзавши на обід пів печеної качки, начиненої ябками, политої медом і обсипаної помаранчевою цедрою та родзинками (фотка принципово не додається). Тож тепер в меню – вінегрет (бо олів’є – то біла смерть), оливки, хамончик, власноруч солений лосось, то-о-онюсінькі, як сторінки «Ключів Марії», плястерка шинки, шпондерка і полядвиці. Ну і хрін, бо без хрону нема забавону.
І божи-и-и-истий віскар. Який пахне торфом. Який я в дитинстві ходив з бабусею копати на торфовисько. І ми його сушили і палили ним у грубці. Бо так харашо було в странє савєцкай жить. Ще пригадую і примус, і каганець на гасі, який тре було то підкручувати, то скручувати, і свічки… І акуратно нарізані квадратики газети в кожному кльозеті. І… а нє… не буду… не при столі будь сказано…
Не нарікайте та цей рік. Були й куди гірші роки. Тому будьмо! Не вірмо зеленим казочкам, зберігаймо дриґ, живімо на ґлянц і пам’ятаймо: те, що ми породили, мусимо і закатрупити, і урочисто запорпати.
Слава Україні!
Юрій Винничук
