«Тобі скажу» – новий роман відомої української письменниці Валентини Мастєрової. Перегорнута остання сторінка… Вирують емоції, штовхають думки одна одну, витісняючи слабші й невиразні, які ще вчора накочували хвилями, а сьогодні лише слабким шелестом озиваються у закутках пам`яті.
«Несподівано вітер стих, наче затамував подих, важкі хмари розступилися, і небо заясніло між хмарами, засяяло, пробиваючись до землі золотими стрілами. А десь далеко за обрієм, покотилося довге відлуння грому…»
Символічність цих рядків налаштовує читача на довгоочікувану перемогу добра і справедливості, здобутих у важкій борні, дарує надію на мирне життя, хоча хистку та непевну. З перших сторінок роману приходить відчуття єдності природи й людини, яка вкорінена своїм єством у землю, бо йде у неї, щоби торкнутися неба.
Про що роман?
Про князя Олега Святославича – князя Чернігівського, образ якого губиться в імлі віків і забуття? Про його долю і долю його дітей? Думаю, якщо вважати — то не варто й город городити. Як на мене, головна героїня роману – багатостраждальна земля наших предків. Вічна, хоч і розшарпана, знеславлена, скроплена кривавими слізьми – Велика Русь. Кожному клаптю земної тверді потрібен господар, який захищатиме своє обійстя і розбудовуватиме його для нащадків.
Домінує в романі велична постать князя Олега. На початку роману його образ не зовсім чітко окреслений, як і стосунки з Феофанією та її батьком. Не зовсім зрозуміла їх динаміка. Слабко деталізована тогочасна епоха Візантії — лише штрихами накидана, наче вона й значення особливого не мала. Логічні взаємозв’язки між минулим і майбутнім не прописані, а лише випливають згодом, як природній результат пережитого. У мареві губляться подробиці подій, які передували полону, про людські стосунки молодих Олега й Феофанії, бо кожна така доленосна зустріч накладає своє тавро на життя та світогляд героїв.
Це, зрештою, моя думка.
Можливо, саме протиставлення могутній Візантії, яку ми можемо тільки уявляти, розхристаної Русі, з її доленосними стигматами, було зумисним задумом авторки? Більш важливим було показати драматизм братніх стосунків і трагічність розбрату, який стогоном і брязканням зброї долітає з тих далеких часів до сьогодення?
Перегортала сторінки і думала про тонку філософську канву, на якій вишила письменниця тогочасну стражденну Русь з її величчю, кривдами, помилками її князів і благородством князя Олега та його дітей.
«Так буває у людей, яким світ відкривається ширше, просторніше. Одні бачили його ніби у щілинку, а інші мовби виходили у простір… А людська душа – немов безмежний океан із неприборканими стихіями».
Що залишається в душі, стільки разів зрадженій і понівеченій неправдою? Як випростатися на повний зріст, щоб повернути своє, батьківське, не втрачаючи мудрості й далекоглядності?
Звертає на себе увагу постать василевса – Олексія Комніна, який інтуїтивно відчував спорідненість з князем Олегом, бо лише люди, дивлячись в одному напрямку, можуть порозумітися. Кожен з них намагався оборонити свою власну державу від руйнації, укріпити та зберегти для нащадків. Вони залежали один від одного, знали, що їх міць лише в єднанні.
Найжахливішим, як на мене, є те, що запорукою, гарантом політичної та військової підтримки в ті часи були діти. Діти, яких народжували для зміцнення влади, могутності будь-якої держави.
«Я дав слово василевсу і моє слово вірне. Анна можливо, стане колись візантійською принцесою» – ці слова сказані Феофанії Олегом накреслили доленосний вектор щойно народженій донечці, позбавили її дитинства і вибору.
«Кого підтримувала Візантія, тому корилася і Русь».
У цьому драматизм життя княжих нащадків і в цьому жертовність і велич князя, офірою якого була власна кровиночка. Ради Чернігова, ради земель руських, ради народу свого.
«Давай краще розкажу про Чернігів чи про Любеч – це назва найкрасивішого міста у світі». Олег мріяв дати своїм дітям не лише владу, він намагався навчити їх братньої любові, осмислення своєї, Богом даної, ролі на землі предків.
«У кого був Чернігів — тому відкривався шлях на Київ. Адже Чернігівське князівство могло належати лише прямим нащадкам київських князів». Тільки в любові і єдності – сила народу. Тільки любов і правда мають бути сенсом всього існування. А ще поняття честі має бути не порожнім звуком, бо без честі ти ніщо. Твоє ім`я загубиться в прокльонах століть.
Брати…
Три зав’язі із сім’я великого Ярослава Мудрого: Ізяслав, Всеволод і Святослав. Однак не кожний плід визріває, уникнувши червоточини. З трьох братів лише Святослава Ярославича поразка русичів у битві з половцями не поставила на коліна. Він не побіг шукати захисту в Києві, повернувшись до Чернігова, знову почав збирати нову дружину. Три тисячі руських воїв проти 12-тисячного війська хана Шарукана…
Святослав першим кидається в бій: «Ударимо, браття! – відступати нам нікуди!» Переможений хан, який доти не знав поразки і не уявляв, що таке неприборкана Русь, схилив голову перед мужністю князя Святослава.
У такого батька, як Святослав, не могло бути інших синів. Його сини навіки вписали в історію свої імена золотом пам’яті й шаноби. Ніяка мана й облуда, фальсифікація та наклепи не вічні, бо правда, як те шило, вилізе з мішка рано чи пізно.
«Батьку, батьку! – подумки гукнув Олег. Ти здолав могутнього Шарукана та не здолав ницості своїх братів». Розбрат відлунням докотився з тих далеких часів аж до сьогодення. Не викорінити з душі людської жадоби і заздрощів. «Бо в людині, особливо в ницій, живе незбориме бажання вивищитись над тим, хто ще вчора мав силу і владу».
Та нема страшнішого ворога, ніж брат – людини однієї крові з тобою. Свого часу батько, вражений жорстокістю старшого брата, надав прихистку «для багатьох київських мужів, рятуючи їх від опали Ізяслава». Тоді він врятував і ченця Антонія, який збудував підземний монастир. Досі ті Антонієві печери в Болдиній горі бережуть святу таїну – оберіг для Чернігова.
Батько Олегів творив мир на землі і вчив синів цієї богоугодної справи. Та чи жадоба коли могла вгамувати спрагу, як меч заіржавів? Могутність і незалежність рідної держави для неї – порожній звук, бо зосліпу навіть власний кінець не бачить, забуває, не все те золото, що блищить. Блиск засліплює та невідворотно штовхає у прірву.
Олег змальований у творі величним, люблячим і непохитним у своїй вірі. Та він, як будь-яка людина, не був ідеальним. Кожний промах переживав, як особисту поразку, особисту трагедію. Віддана любов князя до рідної землі, до свого міста не втримала його від руйнування Чернігова. Не було, де захистити душу від споминів, коли він поступився і пожалів Чернігів, ставши вигнанцем у власному обійсті.
Хто б міг подумати, що настане час і піде брат на брата з вогнем і мечем? Укотре заквилить зозуля над загиблими й понівеченими. Укотре застогнуть душі померлих, нагадуючи про далекі події. Зрада завжди замітає сліди, бо ж кожному мариться слава і почесті. Історію перепишуть, підрихтують факти, намалюють портрети і виросте нове покоління, яке навчиться молитися чужим богам.
Тільки пам`ять, як і Господь, невмирущі. Лише вони знають, «що сонце буває чорним, день – без світла, а життя — без сенсу».
Роман-епопея Валентини Мастєрової настільки всеохоплюючий, що аналізувати його буде не одне покоління читачів. Ставити запитання, шукати відповіді і думати, думати… Не все, що лежить на поверхні, видиме, не все, що в руки дається, скориться, не все наш куций розум може осягнути й повірити в незбагненне. На все свій час – час відкриттів і торжества справедливості.
У цих нотатках лише деякі роздуми, а ще так багато хочеться озвучити… Маю намір повернутися з часом до інших тем, яких в романі сила-силенна, не менш актуальних… Хай визріє думка.
Ліна Ланська,
письменниця
