Тиждень (чи й більше) не було Інтернету. З’явилося багатющо вільного часу. Але було відчуття повної ізоляції: ні радіо, ні телебачення і хто зна, що то гуде над хатою: наш літак чи ворожа ракета. А тут ще й ця чорна річниця – 24 лютого. І як воно так буває: на душі тривога, а воно бере і отаке пишеться.
Назву хотіла іншу дати, бо ж і в В. Стефаника є «Новина». Та ніяка назва так не підходить до цієї новелетки, як оця.
Новина
Сонька народила! Чуєте, ота Сонька, на яку за все її дівування ніхто з хлопців і не глянув, а не те, щоб з танців провести додому. Та й не ходила вона на танці. Чого їй було ходити, щоб самотою постояти під стіною, подивитися на тих, що пообіймаються і вдають, що танцюють. Соньку ніхто жодного разу не обійняв, навіть на сміх. А що там було обіймати: худюща, ні грудей, ні того, що у людей. Обличчя, самі вилиці, через те здавалося, що ніс на двох ріс, а одній дістався. Хіба очі. Вони у Соньки великі й сині. Такі синющі, наче їх синькою висинили.
Ото, мабуть, через ті очі ніхто й не насміхався з Соньки ні тоді, ні тепер. Та й мовчазна ця жінка. Як десь у гурті, то від неї й слова не почуєте. Зате хата у Соньки, хоча й невелика, але, як би його сказати… От, якби Сонька була такою красивою. Чесно. Стіни білесенькі, вугли вималювані, вікна з візерунками. Думаєте в хаті не так? У Соньчину хату можна туристів водити й гроші з них брати.
Сонька ще в школі гарно малювала. А як щось особливе пошити – всі до Соньки. Вона такий фасон придумає, куди тим столичним. Ну, отим, що одяг придумують, в якому дівчата модельні більше на опудала схожі. А наша Соня як пошиє, то хоч на виставку.
Живе не сама, а з матір’ю, старою і в’їдливою. Нікому спуску не дає, особливо своїй дочці. А тут – бац! У Соньки хлопчик. Наче з неба впав. Воно б то нічого, погомоніло село й забуло – не перша і не остання. Але ж Сонька тепер, ніби й не Сонька, а як ото в тій казці про гидке каченя, що лебедем стало. Так от і Соня стала схожою на лебідку.
Ну, буває ж таке: стояла суха груша, стояла, а тоді зазеленіла ще й зацвіла. Ті, хто раніше не помічав її, тепер диву-даються. І не одна в селі вже й ревнувати почала свого чоловіка, бо ті так сердешно вітаються з Сонькою, ще й заговорюють. А Вітьок, Гальки Дятлової чоловік, учора сумку поміг донести з магазину додому.
Доніс то й доніс, але Галька, як здуріла. Перестріла Соню, коли та з церкви виходила, саме празник був, і так, наче гадючка з-під колоди:
– Сонько, а твій байстрючок, бува, не від мого Віхтора?
Ледь не півсела на церковному подвір’ї роти пороззявляли, наче їм додому не треба.
– Не від твого, – ворухнула побілілими губами Софія і хотіла йти, та Дятлиха заступила їй дорогу і вже на всю горлянку:
– Не бреши! А чого ж він тобі сумки носить, а сьогодні лише під ранок додому приперся! – І то на церкву зиркає, то на Соньку, а тоді: – Забожись!
Дивні діла Твої, Господи! Сонька й собі обернулася на церкву, а потім опустилася на коліна і перехрестилася. Правда, мовчки.
Не знати, що так розлютило Гальку, чи мовчазна покора, чи сльози у тих пречисто-синіх очах, чи чуже таємне щастя. Але вона розмахнулася і вдарила Соньку по обличю. Та тільки зойкнула й затулила обличчя руками.
Набожні люде швиденько оминали Соньку, бемкали саморобні дзвони десь під куполом, і плакав маленький хлопчик на руках у Скорботної Матері.
Валентина Мастєрова,
с. Красилівка,
24.02.20023 р.
