Герман Гессе — чудовий письменник, який вимагає від нас активного співпереживання та співтворчості. Уривок з його “Оди Деревам” (збірка “Поневіряння: нотатки та начерки” 1920 р.).
«Дерева завжди були для мене найпереконливішими проповідниками. Я шаную їх, коли вони живуть у народах і родинах, у лісах. І я ще більше їх шаную, коли вони ізольовані. Вони як самотні чоловіки. Не як відлюдники, які сховалися, щоб уникнути слабкості, а як великі самотні люди, як Бетховен чи Ніцше.
Шумить світ серед їхніх гілок, їх коріння уходить в безмежжя; однак вони не губляться в ньому, а всією своєю життєвою силою переслідують єдину мету: реалізувати властивий їм закон, довести власну форму до досконалості, репрезентувати себе. Немає нічого святішого і взірцевішого, ніж красиве і міцне дерево.
Коли дерево спиляне і дає сонцю свою оголену смертельну рану, то на чистому зрізі його стовбура — надгробку — читається вся його історія: в кільцях і в зростках ми бачимо всю боротьбу, всі страждання, усі хвороби, усе щастя й процвітання, неврожайні роки й процвітаючі роки, витримані напади й подолані бурі.
І кожен лісничий знає, що найтвердіша і найцінніша деревина має найщільніші кільця, що найнепорушніші, найміцніші, найдосконаліші стовбури ростуть на вершинах гір, у вічній небезпеці.
Дерева – це святині. Хто вміє з ними розмовляти, хто вміє їх слухати, той знає правду. Вони не проповідують доктрини і заповіді, вони проповідують, незалежно від особистості, споконвічний закон життя.
Так говорить дерево: “Зерно, іскра, думка таїться в мені, я життя вічного життя. Унікальним є експеримент, який мати-природа провела зі мною, унікальною є моя форма і зерно моєї шкіри, унікальною є найменша гра листя на моїх листочках і найменший шрам на моїй корі. Моє завдання – надати форму та розкрити Вічне в його яскравій унікальності”.
Так говорить дерево: “Моя сила — моя віра. Я нічого не знаю про своїх батьків, я нічого не знаю про тисячі дітей, які народжуються в мені щороку. Таємницею свого насіння я живу до кінця, інших турбот не маю. Я вірю, що Бог у мені. Я вірю, що моє завдання священне. Я живу цією вірою”.
Коли ми сумуємо і не можемо більше терпіти життя, тоді дерево може промовити до нас так: “Будь спокійний! Бути спокійним! Дивись на мене! Життя непросте, життя неважке. Це все дитячі думки. Нехай Бог говорить у тобі, і вони мовчатимуть. Ти боїшся, бо дорога відводить тебе від матері й батьківщини. Але кожен крок і кожен день знову повертає тебе до матері. Батьківщина не в тому чи іншому місці. Батьківщина в тобі або ніде”.
Ностальгія мандрівок безцільно охоплює моє серце, коли ввечері я чую, як шумлять дерева на вітрі. Якщо слухати їх довго, мовчки, навіть ностальгія мандрівок повністю розкриває свій найглибший зміст. Це не бажання втекти від болю, як здається. Це ностальгія за рідним краєм, пам’ять про матір, туга за новими символами життя. Це веде додому. Кожна дорога веде додому, кожен крок – народження, кожен крок – смерть, кожна могила – мати.
Так шепоче дерево ввечері, коли ми боїмося своїх дитячих дум. Дерева мають довгі, тривалі, мирні думки, так само як вони мають довше життя, ніж наше. Вони мудріші за нас, поки ми їх не слухаємо. Але коли ми навчимося слухати дерева, тоді сама стислість, швидкість і дитяча стрімкість наших думок набувають незрівнянної радості. Хто навчився слухати дерева, більше не хоче бути деревом. У нього немає бажання бути чимось іншим, ніж тим, ким він є. Це батьківщина. Це щастя”.
Сергій Чаплигін
