18 червня (за документами 19 червня — усім було «якаВЖЕрізниця») о 22.00 минуло одинадцять років як Леонід Талалай вирішив завершити свій життєвий шлях і навпростець податися у Вічність… Чи заспокоїлася його душа, чи знайшла відповіді на болючі питання, чи пробачив він своїм кривдникам і чи пробачив йому Бог — навряд чи нам, живим, ця інформація доступна.
Проте будемо вдячними Богові за те, що Він подарував Україні такого пречудового поета, як Леонід.
Раїса Талалай
***
Прамати про все забуває,
Про всіх забува перед сном.
І навіть стебло молочаю
Не пахне її молоком.
Темніє в нікуди дорога,
І зникло тяжіння земне,
З’єднавши і яву, і спогад,
Кінець і початок – в одне.
До обрію тягнуться тіні,
Сліпа поспішає вода,
І сонце, уже без проміння,
Над лісом осіннім сіда.
І птахи летять в невідоме,
Байдужі до всього, як дим,
Неначе у небі чужому,
Неначе над краєм чужим.
