«Я часто війну називаю лотереєю, адже невідомо, який день, година, хвилина будуть останніми. Мені пощастило не загинути, тому зараз ця книга у вас у руках, проте не всім моїм побратимам, українським військовим та цивільним людям, що постраждали від рук окупантів, так поталанило. Перед прочитанням збірки прошу: згадайте всіх, кого ви знали, із ким росли в одному дворі, ходили до однієї школи, працювали на роботі, усіх, хто поліг у боротьбі за українську незалежність.
Ми живі завдяки їм, говоримо тому, що не говорять вони, бачимо, тому що не бачать вони, читаємо, тому що не читають вони, ми є тому, що їх немає… І, на жаль, вони вже ніколи не повернуться».
«Розірвані тіла та уламки гармат лежать на узбіччі дороги.
Проїжджаючи мимо, пригадую, як сміялись в окопах,
оббиваючи ноги біля саморобного порога.
Тоді жартували про камін, облаштування санвузла в земляній печері.
Хто ж знав, що сьогодні попрощаємось із побратимами, залишивши спогад в одній зі сторінок 
життєвих…
Не врятували ні обереги військових, ні куплені волонтерами іконки.
Тут виживають не на вмінні, а на везінні, щоб оминула рідню похоронка.
Мусимо терпіти, зціпивши зуби, рватись жити, як востаннє. Можливо, тоді пощастить, пощастить…»
(Оксана Рубаняк. Назустріч смерті: Вірші. Харків: Фоліо, 2022. 255 с.)
За жанром — це окопний щоденник, поданий у формі віршів. Це сумна, жорстка, моментами, жорстока правда дівчини-воїна, яка з початку Широкої війни пішла на фронт і кожен день бачила смерть побратимів. Сама книжка присвячена зниклому безвісти побратиму Валентину Солтановському та всім борцям за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Розповідав мені Василь «Мілітарист», який теж воював, що Оксану Рубаняк обожнюють вояки, бо вона не одного врятувала, витягнувши пораненими з-під гарматного обстрілу.
Гадаю, побачене і пережите Оксаною на фронті, а їй лише 20, ще проявиться в написаних нею враженнях і відчуттях. Яку форму обере Оксана, не знаю. Можливо, прозу. Бо цей варіянт окопного щоденника, заримованого під вірші, теж має свою внутрішню доцільність. Переконаний, що ця книжечка Оксани для багатьох воїнів цінніша від томів Куркова, Андруховича і Жадана разом узятих. Бо ціна цієї книжки не літературна. Тут вища планка вимоги — Життя і Смерть.
Ми ще матимемо і маємо книжки, написані про московсько-українську війну: вірші Бориса Гуменюка, Сергія Пантюка, прозу Артема Чеха, Сергія Saigona, Ігоря Михайлишина… У цьому ряді важливе місце займає книжка Оксани Рубаняк, як свідчення героїзму українських вояків і звинувачення кацапським злочинам на війні.
І тепер питання дуже делікатне: книжка подана на дві премії літературні, міську імені Івана Франка і обласну імені Василя Стефаника. Не знаю, чи потрібно це самій Оксані, бо і комісія з премії, і влада поставлені у дуже непросту ситуацію: скажеш, що книжка не відповідає вимогам, — отримаєш негатив спільноти; відзначиш премією — відкриєш «скриньку Пандори», яку не зачиниш, поки іде війна. Та й після війни не стримаєш навколітературних поривів свідків і учасників бойових подій. Бо не всі володіють словом, як Гончар, Загребельний чи Первомайський, — письменники-фронтовики ІІ Світової, або ж Гуменюк, Пантюк і Чех, — письменники-воїни московсько-української війни. Але всіх болітимуть рани і втрати війни.
Не знаю, що сказати, але знаю, що ціна книжки Оксани Рубаняк не літературна. Ціна книжки в боротьбі між Життям і Смертю. І переможе у ній не вмілий, а той, кому пощастить…
Євген Баран
