Культура

Олександра і Пантелеймон

Вона напівобернула голову у його бік — чекає… Він покаянно опустив голову — задумався, відчувається певна втома… Але яка харизма! Вона покохала вперше — і на все життя. Він не один раз її лишав заради інших.

Ось помчав у Європу за Марією Вілінською/Марковичевою (на той час уже відомою як Марко Вовчок), але коло тієї саме крутився Тургенєв…

Впав у відчай…

Ось захопився Параскою Глібовою, навіть жити разом збиралися. Але та хоч і була «світською левицею», все ж голови не втратила і залишилась зі своїм Леонідом.

А в нього ж були ще й інші, і молоденькі дівчата, що шаленіли від нього. Втрачав голову від жінок яскравих, спалахував, як сірник…

А Олександра чекала…
Плакала, не спала ночами, гнала його від себе, але все одно чекала. Марковичку просто зненавиділа. Чи не від неї пішли сумніви в авторстві творів Марка Вовчка, бо казала: «Маркович писав, а вона підписувалась».

Олександра Білозерська — розважлива, сімейна жінка, що присвятила себе гоноровому, пристрасному чоловікові з нелегким характером: любив повчати й опікати, свою думку завше ставив на чільне місце, ображався на критику й довго не прощав, безрозсудно йшов за своїми бажаннями.

Та, певно ж, любив її і вину свою знав, бо прийшов час, коли на колінах вимолював у неї прощення.

Такими є багато митців, бо, аби творити, необхідно серцем палати… Він і палав. Складно… Та хіба у багатьох із нас простіше?

Стояла сьогодні коло них обидвох і так хотілося, аби підійшли одне до одного, подивились одне одному в очі, обнялися… Але скульптор саме так показав драму їхнього життя. Багато хто жаліє її: нещасна, мовляв. А я не жалію.

Попри все, вона була щасливою, бо кохала, бо творила, і він друкував її твори. І головне: якби все у них було аж так трагічно, вона б не присвятила збереженню пам’яті про нього багато років свого життя, відколи залишилась вдовою.

Вони палахкотіли почуттями, страждали, помилялись, але зрештою — їхні душі творили неперебутнє. Красиві, розумні, талановиті люди, яких Бог поєднав у пару: Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок.

Щаслива, що сьогодні тут, у Мотронівці на Чернігівщині, знову доторкнулася до них. А таємниці їхніх душ нехай залишаються з ними. Ми не маємо права судити.

Валентина Михайленко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.