Німецький поет 19 ст. Фрідріх Боденштедт писав: «У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. <…> Справді, народ, який міг співати такі пісні, і милуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти». (Січинський В. Чужинці про Україну, с.215) Олена Пчілка, «Викинуті українці»
Саме на нашу народну творчість посилалися часто недобросовісні опоненти, видираючи звідти слова про розправу над ворогом, але рядки «ключі від церкви в єврея-орендаря» (не дослівно, бо сваритимуться цукерберги) ігнорують, власне, як причину того фідбеку. Справа в справедливості, а не в бажанні полемізованих розбірок, маю тут зауважити. Книга «Викинуті українці» Олени Пчілки якраз своїм фактажем проливає світло на багато нюансів, що часто замовчувалися й продовжують залишатися невисловленими…
Більше того, є документи – свідчення відвертого наклепу євреїв на наших попів, діяли вони хитро, ніби «опечатка» («попа», замість «пана»), а потім відмовчувались, кинувши тінь на репутацію священнослужителів. Наводяться оригінали текстів ДОГОВОРІВ ОРЕНДИ церков, де орендар (єврей) міг карати підданого навіть… смертю.
Толерантність – то є ракова пухлина України, і Олена Пчілка це особливо відчула від «своїх», варто було їй тільки порушити доволі незручне питання українсько-єврейських стосунків. Кому, як не карпатоукраїнцям, загнаним колись у безвихідь від паразитства цих лихварів, та зрадженим цими «земляками» опришкам, січовикам, які боролися проти насильства окупантів, про це знати. Людям 
старшим у селах рота не закриєш – правда завжди випливе. Про толерантних українців, що йшли проти своїх відвертих, які називали речі своїми іменами, О.Пчілка чітко пише: «…але се єсть наслідок довгого рабства, давня звичка бути чиїмись коли не попихачами, то послугачами».
Або ось ще, влучна цитата: «..отже ми, українці, страшенно боїмося, коли б хто не залічив нас до «виключних націоналістів». Є тут декілька цитат як свідчення факту зневаги євреїв щодо нашої мови: «Говорила я се по-українському, але мені вперто відповідали по-російськи. Я спитала, якої нації добродії говорять зо мною. Той, що стояв на чолі депутації (бо він і почав розмову, і найбільш говорив), сказав, що він – «єврей», а двоє інших зазначили себе «великоросом» і «русским», «Потім додав: «Украинских газет мы не читаем, так как мы етого языка не знаем», «…Мені зосталось на се сказать одно – і се я сказала: значить правда, що ви серед нас «инородное тело»; ви дійсно нам чужі, навіть вороги наші. На тім розмова скінчилась…» (Коли вона спитала, як же так, ви ж в Україні, а вони їй, мовляв, нє на Украінє, а в Россійской імпєріі)… таке саме було, коли йшли проти українців у Галичині й на Буковині, виступаючи проти відкриття українських шкіл: «нам їх не треба! Ми живемо в Австрійській імперії, і нам доволі, щоб наші діти знали державну мову, а не якусь там русинську» (такими «патомкамі Австрійскай імпєріі», рясніє група «Ужгород», а СБУ там нема).
Тобто єврей майже завжди стає на бік сильнішого (під час перепису населення 1900 року євреї Галичини своєю розмовною мовою назвали: 17% – німецьку, 76% – польську, 5% – русинську (українську). («Єврейська енциклопедія» ред. А.Гаркави, А.Кацнельсона,с.103)
Спантеличила дещо в статті про боротьбу поколінь назва «шестидесятники», мусила ще раз глянути рік смерті письменниці, мало не закрався сумнів «понаприписували тут, бач», а це вона мала на увазі вік, а не роки, ну, і сюди ж – дуже влучні назви багатьом речам, ніби заново відшукуєш їх істинне тлумачення, справжній зміст. Публіцистика красива не так формою подачі, як відвертістю, фактажем.
Тут і про цензуру… щодо «нє разжигай», бо там, де зачеплено інтерес єврея, хоч ви тисячу разів праві – правди й справедливості не знайдете (мені на Акт заміру гучності музики один сказав «а может ви мікравалновку мєрялі», аби не бути голослівною… я подала позов на «патомка», що в День вшанування пам’яті жертв голодоморів врубав «Сєктор Газа»…Ні, ні, є й нормальні. Звісно, що не всі такі..): «І бояться люди тієї подвійної цензури – дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім’я «поступового (прогресивного) письменника», а ще разом з тим і заробіток (грант)?». «Через те єврейській (я знову виправила слово на літеру «ж») цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до євреїв (знову виправила, було інше ж); інші з таких письмовців ще й запобігають, пишуть не тільки публіцистичні артикули, а й оповідання, драми, а в тих творах боронять євреїв (виправила), виставляють, які вони хороші та як їх пригноблено, окривджено» (скоро про Голокост наші діти знатимуть більше, ніж про голодомори – це факт… глядіть, аби з нас ще катів не зробили, нашу історію ж мало хто знає, чого варт її вкотре переінакшити?!).
Подумалося мимоволі: а тоді точно з-за кордону ніхто не «допомагав» фінансами на ту стурбованість долею євреїв? Тут цікавий фактаж є про одного афериста, що прикидався революціонером, а далі видавав побратимів, перестрибуючи сходинками кар’єри в різних країнах, змінюючи імена… цей Абрам Гекельман аж мені нагадав роман внука О.Пчілки «Володарка Понтиди».
Або про іншу нацменшину: «Бажаючи говорити лише про наших друзів, ми, звичайно, зовсім минемо тую частину російського громадянства, що, хоч і належить до людей освічених, хоч часом має навіть вищу професорську освіту, але належить до гурту істинно правих і по щирості висловлює свою думку, що всяка націоналістична гадка українська про свою літературу й культуру та автономію єсть «глупость» і навіть «зло» для Росії, та й самої «Малоросії». Про такий гурт, звичайно, нам нема що говорити. Де ж би тут узялися наші друзі!»
Навіть ліберали, які були позитивно налаштовані, позиціонувались браттями, поважали наше право на «самоопределение», насправді не зовсім розуміли наших потреб, були здебільшого невігласами, плутали визначних осіб (Драгоманова з ген. Драгомировим), а коли справа доходила до наших прав (Емський указ), то один поважний академік сказав «…вам так показалось», мовляв, дами в дєловой сфєрє всєґда всьо пєрєпутают! Коли спостерігали певні успіхи у становленні українства, то одразу ж били на сполох. «Отже, тільки «братушками», що не повинні виходити з-під впливу російського розуму, хотіли б нас бачити такі «друзі»!»
Писала Олена Пчілка й про так званих наших « ґрАждан», ліберальних росіян, що оселилися на нашій землі, всіляко підтримували, виступали на зібраннях щодо української освіти, але в той же час «стромляють ломаччя в колеса нашого воза», наприклад, поруч з «Просвітою» вони бігцем разом з євреями створили «Общество распространения просвещения в народе». «Отже, те, що українці творять однією рукою, те друзі-росіяни руйнують другою, обрушуючи наших людей» (сьогодні це виглядає –«тожеваєвалі», «Слава Украінє! Я бил на Майданє», єдінаясрана, адіннарот, тощо)
Описує хитрі дії в дрібницях: той же незручний час лекцій для українських інтелектуалів у робочі дні, що йдуть потім на лекції до «просвєтітєлєй», вміння останніх ширше поставити діло, бо більше грошей та зв’язків – і наші люди… з сіл, з українських куточків… стають перевертнями: через певний час вони вже «нє владєют малорускім язиком»…
Дуже красномовний момент є щодо марнославства та меншовартісності у бажанні щось доводити нашим, які ходять чужими телеканалами, ой, йшли лекторами до «просветителей», мовляв, «Чом не йти лектором й туди? (Читати нашому народові й по-російськи). Нехай люди знають, що український лектор не якийсь покидько, що його кличуть і чужі люди: се підійма славу просвітянських лекторів». Дивне доказування! Воно швидше нагадує речення Шевченкове: «хоч півдулі, аби під самий ніс!» (Неточна цитата з поеми «Сон». У Т.Шевченка — хоч півдулі, аби тілько під самую пику — авт.)
«Немало дрюччя встромили ( та ще й тепер встромляють) в колеса нашого воза теж поступові, ще лівіші «друзі» наші. Був час, коли від них йшла тая проповідь, що назвати себе українцем – се щось ганебне: наших людей залякували тим страшним пугалом, «шовінізмом». «А, ти – «українець», значить ти – шовініст!» Не всякий навіть знав, що воно таке, той «шовініст», але тавра того боявся, як лайки».
Мда… хіба тепер не таке саме? Ті, серед яких були фашисти (гортисти), обзивають нас тепер цим словом. Було викрито нахабну спробу перебрехати нашу історію Галантом у його пориві відбілити євреїв, мовляв, це все легенди, що вони орендували православні церкви. Наші ж історики у відповідь мовчали, аби не вплутуватись у скандал з «угнєтьоннимі єврєямі», та останнім виявилося мовчанки замало, тре підключити знаних людей, бажано росіян і українців, що «неупереджено» розсудять… такі знайшлися, звісно: один українець подякував Галанту за пролите світло на «темну добу нашої історії», а інший «почти украинец» – що «се було давно, 300 літ тому! Теперішні ж євреї у всякім разі за те відповідати не можуть…». Я була шокована створенням у Києві «Общєства єврєйскіх літєраторов», яке нараховувало 600 членів, і жодного українського об’єднання…. «непідходящий момент».
Книга розповідає про єврейську експансію не лише економічну, де з українців здирали останню «шкуру», а й «інтелігенцію», куплену з потрохами – ті ж театри з російсько-єврейськими постановками, та ж русифікація… дійшли навіть до сіл: «Скажуть інші, що «се дуже натурально, коли євреї (я замінила, тут було на «ж») свою лінію ведуть, а не чужу для них, українську». Отож-то й є, що се «натурально»! Се якраз те, про що ми в «Рідному Краї» казали й кажемо: що євреї (змінила) серед нас – «інородне тіло», котре росте за наш кошт і, розростаючись та зміцняючись, на всякому полі шкодить розвиткові нашого народного тіла, — «натурально» дбаючи про свою користь».
Ну, в принципі, нагадало «нашу» кіноіндустрію з мовною шизофренією, аля «жізнєнно» й «такави рєаліі»….
Окремо присвячено кілька сторінок щодо Галичини 1912 року, як євреї скупили швидко землі, і як швидко розросталася їх кількість (наведено перепис), але найбільше вразило те, що в Думу з 442 депутатів, серед яких навіть були представники киргизів, не було жодного українця. Про це жоден з часописів не написав – «чорносотенство» буде, хоронь боже, «не поступово». «Вони (помірковані) хочуть бути великодушними та «щиро поступовими» — на чужий кошт, на кошт України!»
Також в книзі (довго цитувати) наведено алгоритм хитрих інтриг, коли чужими руками й підбурюванням євреї сварили між собою українців – прогресивних та націоналістів, змусивши перших підписатись під протестом щодо других, позбавивши українську частину читачів бібліотеки можливості читати український часопис, а потім євреї з росіянами узагалі вигнали з бібліотечної ради представників українства, навіть не згадавши їх вірного служіння й поміркованості, «випісивают сваі ххлцкіє ґазєти, раскладивают іх на столах!»… Ясна річ, авторка не втрималася від в’їдливо-зловтішного: «На се хочеться сказать: «Так вам і треба! Так буде вам і всюди в вашій же країні! На ваше «добре серце» й «поступові думки» не будуть дивитись, а випиратимуть вас звідусіль, щоб сісти на ваше місце»!
Про єврейське свавілля над гуцулами тут також є: «Але де ж піде судитися убогий, нещасний мужик-гуцул, коли його позива єврей (я змінила) і судить – єврей (я змінила)!»
Якщо ви дочитали до цього речення, за що я вдячна вам, то мусите зрозуміти – мова не про неприязнь до євреїв, а про любов до свого народу, історичне обличчя якого НЕ ЗАСЛУГОВУЄ не лише на ярлики «шовініст», «антисеміт», «фашист», але й на залякування тими ярликами. Пам’ятаймо свою історію, а ще – про власну Гідність. Інакше бути нам викинутими українцями. Прекрасне «друкуваннячко», що тут ще додаси. Повага Лесиній матері за колосальну працю й непохитний захист нашої історії від перекручувань, перебріхувань та спекуляцій. Більше б таких сьогодні.
Руслана Курах
