Вікно. Вуаль. Пожежна вежа.
Ото увесь мій антураж.
А ще ночами зірко стежить
за мною незнайомий страж.
Усе, що мав, пустив світами,
усе, що знав, укрила тьма,
хіба що стежечка до мами
мене крізь простір обніма.
Докори совісті лягають
в холодну яму… а проте
іще в душі на скрипці грає
вкраїнське слово золоте.
Стомився розум мій достоту
посеред розпачу безмеж.
Дружині не життя — скорбота,
гірка сльоза для доні теж.
Без снів між хмарами блукаю,
поник душею і змалів.
Творцеві скрушно докоряю,
чому тримає на землі
мою убогу, грішну душу,
мій біль, немов чужу вину,
котру чомусь терпіти мушу
крізь ніч туманну не одну.
Але хто відає ту покруч,
за що карає нас судьба!.
Відколи світ — крокують поруч
тривога, радість і журба.
.. Вікно. Вуаль. Пожежна вежа.
А десь в далекій далині
серед зірок, серед безмежжя
хтось усміхається мені.
(Нестор Чир. Гортаючи долю. Коломия. 2015)
Се один із останніх віршів Нестора Чира (1938-2014), якому нині було би 85. … Я приїхав до нього наприкінці липня 2014, він лежав вдома, у Надвірній. Сказав мені, що відколи стався приступ хвороби, з кінця березня 2013, не писалося, а це ось перший вірш після довгої перерви. Просто глянув у вікно і записав те, що побачилось.
Ще мав сумнів у вірші, аж поки я не переконав, що се добре. Ми говорили про його Надсяння, і я сказав, що має виздоровіти, аби поїхати на свою малу батьківщину, звідки його родину вигнали наприкінці 1945, аби вклонитися могилам предків.
Не судилося.
15 жовтня 2014 Нестор «повернувся домів». Це був колоритний чоловік. НепрОстий чоловік, який майже 50 років боровся з тяжкою недугою. Але се був Чоловік. А сей вірш мене переконав у тому, що він залишив сей світ Поетом.
Євген Баран
