Він несподівано для всіх залишив Чернівці ще в 1999-му. Коли з’явився скайп, мені пощастило вперше з ним поспілкуватися. Кілька годин цікавих спогадів злетіли як мить! Пишаюся і собі заздрю, що сам Валерій Громцев, який невимовно сумував за батьківщиною, набирав в останні місяці життя мене по мессенджеру (який він освоїв) і ми не могли наговоритися…
Я дописував книжку про ресторанних музикантів. І тут дзвіночок: «Маєш час, можемо по спілкуватися?» Зізнався Валерію про те, з яким задоволенням пишеться про лабухів. «А я там можу бути?» – несподівано запитав мене. «Звісно!»
Ось так вдалося записати Валерія Громцева, який в історії української естрадної пісні назавжди залишиться самобутнім композитором, унікальним музикантом і завбачливим натхненником та керівником багатьох українських вокально–інструментальних ансамблів. Йому пощастило стати творчим побратимом і соратником Володимира Івасюка, який був не лише учасником ВІА «Карпати» під керуванням Громцева, а й співавтором (точніше, автором тексту) їхнього нев’янучого шлягера «Залишені квіти» (Софія Ротару переробила її на жіночий манер і перейменувала пісню на «Жовтий лист»).
У той же час Громцев підказував, підправляв і допомагав Володі у написанні «Червоної рути» і «Водограю». Книжка про лабухів вийшла, і мало хто знає, що те інтерв’ю було останнім в житті Громцева…
Ось воно:
«Я й досі лабух, ось щойно прийшов з ресторану. Уже понад 20 років мешкаю неподалік Хайфи, в Ізраїлі, всі вважають мене євреєм, хоча я насправді українець, а дружина в мене єврейка, — зізнається Валерій Громцев, екс–керівник ВІА «Товтри», «Світязь», «Море». — Ресторанчик у мене невеличкий, має назву «Багіра». Оскільки на івриті не розмовляю і не співаю, правда, маю на листочку кілька пісень на ідиш, а так — левову частку становлять наші рідні шлягери, які свого часу пройшли ресторани.
«Рідна мати моя», «Два кольори», «Черемшина», «Червона рута», наша з Володею Івасюком «Залишені квіти» звучать у мене щодня і навіть не раз, а набагато більше. Що цікаво, колись своїй мамі дав клятву, що ніколи не піду грати в ресторан та свого слова не дотримав. Згрішив.
Лабух — це, як і поезія, стан душі! І нічого з тим не вдієш, воно приходить з грудним молоком. І так видається, що ти вибираєш своє ремесло. А ні! Воно — тебе! Господь кожному з нас при народженні дає своє призначення. Я став тим, ким мав стати. Таким було рішення Отця Небесного. А все почалося 1990 року, коли ходив на кораблі із Севастополя до Стамбула. Удвох працювали з барменом: він наливав, а я — співав. Складні тоді були часи. Тож я співав до Стамбула, платили долярами, в Туреччині закуповувався. На зворотньому шляху знову співав. Бо не грати і не співати не вмію. Тоді ж мав свій вихід і свій час у Стамбулі за 100 доларів на виставці «Експо–90»! Й таке було.
Що ж до роботи в різних вокально–інструментальних ансамблях, то в мене ніколи нікого з музикантів не було з ресторанів. Така традиція зберігалася в чернівецьких «Карпатах», хмельницьких «Товтрах», де у мене співали Лідія і Ауріка Ротару. А ось у волинському «Світязі» вона порушилася. До нас прийшов тернопільський високопрофесійний лабух Ігор Бердей. Був задум мати двох барабанщиків, тож узяли його. Всі музиканти в Луцьку були з Чернівців, як і я, лише Ігор — з Тернополя. Так сталося, що Василь Зінкевич мав свої пісні, як соліст, а Бердей був солістом ансамблю. Ігор приїхав на Волинь зі своїми англійськими барабанами «Прем’єр» — набагато кращими, ніж були в нашого перкусиста. Коли я почув наскільки приємний тембр голосу в тернопільчанина, то відразу ж сказав йому, літературною мовою воно звучить так: «Навіщо тобі ті барабани, якщо ти вмієш співати!»
Бердеєві барабани так і лежали на філармонійному складі, доки він не звільнився. За свій інструмент він жодного разу не сів. Ігор був симпатичним хлопцем, високого зросту. Зінкевич наприкінці 1970–их співав чотири пісні українською в першому відділенні та чотири російською — у другому. А решту часу працював ансамбль «Світязь», де прекрасно співав тернопільський ударник–лабух Ігор Бердей. На ньому і тримався весь вокал ансамблю. Він любив стояти посередині сцени, до його зросту додався такий же скрипаль, ще кілька симпатичних хлопців. Ми всі тоді не тільки класно співали, а й так же чудово сприймалися з глядацької зали.
«Світязь» став найпопулярнішим ВІА в Україні. Знімалися в музичних програмах і музичних фільмах. Багато нас записували на Львівському телебаченні. У нас були гарні костюми, нам щоразу вдавалося гарне шоу. Якось після перегляду нашого виступу Володимир Мулявін сказав: «Ви, як і «Пєсняри», багато співаєте народних пісень. У нас це якось видається дуже статично, а «Світязь» це робить театралізовано, кожен концерт неначе вистава…»
Це надихало. І справді, у кожній пісні були елементи вистави, до того ж ми використовували чимало народних інструментів, серед них старовинні та забуті. Ще раз варто сказати, що в успіху «Світязя» тих часів була й чимала заслуга вихідця з тернопільських ресторанів Ігоря Бердея».
Михайло Маслій,
на фото: могила Валерія Громцева на цвинтарі в Хайфі.
Вдячність за допомогу Міхаелю Кауфману
