Лук’ян Галкін працює у суспільному мовленні України на посаді виконавчого продюсера «UA: Культура». Наприкінці лютого 2018 р. я, як режисер колишнього ДТРК «Культура», а тепер «UA: Культура», мусив іти до нього на розмову, щоб зрозуміти, як працювати далі.
Досі я працював за планом попередньої телеорганізації: як режисер, разом зі своїми колегами – операторами, звукорежисерами, інженерами монтажу – створював телепрограми про художників, істориків, письменників, скульпторів, історичні події і туристичні місця України, але цей процес зупинився.
Нове начальство замість відкривати нові теми, вказувати на помилки, покращувати роботу – все визнало не гідним «контенту нової телевізії».
Деякі мої колеги вже не працювали, перебували у простої, я ще доробляв попередньо відзняті програми. Але прийшла і моя черга.
І ось я в кабінеті пана виконавчого продюсера.
Високий молодий чоловік у великих окулярах з маленьким хвостиком на голові. Він кудись поспішав і я запропонував зустрітися пізніше, але він сказав, що краще зараз, бо більше зустрічатися не будемо. Тобто відразу: не будем більше зустрічатись.
Я почув, що він проробив надзвичайно велику роботу – подивився всі програми на сайті телеканалу «Культура» і визнав їх поганими. Мене це трохи розсмішило… Є дві великі різниці – між подивитись і пробігтися, зрозуміти і не збиратись зрозуміти.
Далі йшлося про мою телепрограму «Влада Ралко. Вільний простір». Увійшли до You Tube. Продюсер вставив у вуха навушники, трохи послухав і сказав: «Пройшло вже 2 хвилини програми (з 26 хвилин), а я ще не зрозумів, хто вона така і для кого ви це зняли».
Ось і мить істини!
Людина, яка щойно повернулася з Берлінського кінофестивалю, людина, яка знає на зубок (бо ж кінознавець!) усіх зірок і зірочок кіно, не знає одну з найяскравіших представниць українського сучасного мистецтва – художницю Владу Ралко. А чому не знає? Тому, що він людина неукраїнської культури. Все цікаве для нього – поза Україною.
Про свій найбільший телепроект, який знімав 9 років на телеканалі «Культура» («Роман Коваль. Повернення правди») я з ним навіть не говорив.
Закінчили ми з ним спілкування на підвищених тонах. Разом вийшли з його кабінету і розійшлися у різні боки. Він – до нових звершень, я – до безробіття.
Поки українське суспільство віддає свої сили на фронтах війни, худенький хлопчик у великих окулярах, з хвостиком на голові, своїми худенькими ручками доб’є і викине геть із комунікативного простору України оперу, балет, драматичний театр, кінопортрети письменників, художників та артистів…
І найстрашніше, що це все відбудеться під українські народні пісні з телепрограми «Фолк мюзік».
Олександр Домбровський,
кінорежисер, член Національної спілки кінематографістів України,
лауреат премії ім. Івана Франка
