Спроба прогнозу українського політичного ландшафту після нашої перемоги… Лише вічна шана і вічна вдячність героям, які загинули за свободу і незалежність України. Лише гіркий біль за невинними жертвами агресії дикої орди. Лише нещадна ненависть до фашистської росії і нестримне бажання її знищити.
Сьогодні для нас, українців, головне – вистояти і перемогти лютого ворога – фашистську росію. Так безперечно буде, і ми переможемо, бо поразка для нас недопустима, неможлива і означала б більше, ніж поразку; вона призвела б до катастрофічних для української нації наслідків: загибелі і втрати інтелектуальної і політичної еліти, знищення нашої ідентичності, культури, ліквідації держави… Ба більше, така поразка могла б призвести до глобальних катаклізмів у світі і відступу країн «вільного світу» перед авторитарними і диктаторськими режимами.
Це чудово розуміють у Вашингтоні і в європейських столицях, відтак, незважаючи на невідповідність західних пропозицій нашим військовим потребам і досі не зрозуміле дозування Заходом військової допомоги Україні, все ж вільний світ «не здасть» Україну, а українці, яким відступати справді нікуди, затято і героїчно боронитимуть рідну землю і зрештою переможуть, скільки б «чмобиків» не рекрутував бункерний маніяк і скільки б ракет на скинув на наші голови.
Отож, українська перемога буде. Але хочу поміркувати над тим, що буде після нашої перемоги. Якою буде наша країна, наша влада? А тут, як на мене, не все так однозначно. При цьому зазначу: зараз – не час для балачок про вибори. Але це не означає, що виборами треба буде займатися лише після нашої перемоги. Пропонована стаття, можливо, змусить когось задуматися про перспективи і щільніше аналізувати дійсність.
Обраний нами демократичний шлях розвитку (верховенство закону і рівність усіх перед законом, вільні масмедії, державні преференції для культурного розвитку, потужна армія, не показушна, а справжня боротьба з корупцією, підтримка національної економіки, максимальне сприяння і однакові правила гри для бізнесу, соціальна захищеність нужденним) буде означати, що Україна має шанси порівняно швидко і повноправно увійти у європейську і євроатлантичну сім’ю цивілізованих народів.
Якщо цього не станеться, і Україна, вірніше, українська влада почне «водити козу» в надії якось ексклюзивно пропетляти, аби все залишилось «як раніше», а «їм» за це «нічого б не було», тоді Захід змушений буде задуматися: а чи справді українці хочуть будувати демократичний устрій; може, мовляв, органічний стан українців, з якого вони вже не вийдуть нізащо – помежів’я між цивілізованим Заходом і диким Сходом?
Відтак кривавий монстр зі сходу, оговтавшись від ганебної поразки, зализавши рани і побачивши, що потенційна жертва «нічийна», через деякий час знову почне шкірити смердючі ікла і дерти пазурами з-за Хутора Михайлівського. Як нам не наступити на прокляті українські граблі?
Відповідь очевидна. Насамперед – обрати демократичну владу, яка буде відстоювати національні інтереси і діятиме в інтересах народу і держави. Це, звісно, загальні слова, але, якщо конкретніше, то надзвичайно важливим є питання: які партії увійдуть до майбутнього, післявоєнного парламенту, хто формуватиме і яким буде уряд, кого представлятимуть депутати різних рівнів на місцях – від обласних до сільських рад, якою буде виконавча влада на місцях. (При цьому будемо сподіватися, що чутки про наміри Банкової провести парламентські вибори в жовтні нинішнього року – лише чутки, і не більше. Навіть до звиклої до всього нашої країни вибори під час війни чи під час якогось штучного перемир’я – дикий абсурд і стратегічна помилка, яка може коштувати нам дуже дорого).
Я свідомо не згадав про вибори президента, бо, вірогідно, Зеленський буде повторно обраний на цей пост. Я не був його прихильником і ніколи не приховував цього, але зараз мушу визнати, що цей чоловік змінився від початку війни. Під величезним тиском обставин і відповідальності Зеленський перетворився з випадкового персонажа на державного мужа. Така метаморфоза була надзвичайно важливою для країни в критичні дні і ночі лютого – березня, коли ворог стояв під Києвом, та й зараз, коли війна перейшла в іншу фазу, роль першої особи в державі важко переоцінити.
З Зеленським все більш-менш зрозуміло. Чого не скажеш про багатьох персонажів із його «команди», а тим більше – про партію «Слуга народу», з якою Зеленський сформував владу.
«Слуга народу» поступово все більше стає для Зеленського токсичним середовищем. Не думаю, що його позиціонування з цією політичною силою може для нього істотно-негативно вплинути на результат президентських виборів, але й не факт, що причетність Зеленського до «Слуги народу» допоможе їй перемогти на парламентських виборах.
Доля цієї партії, як на мене, залежить від кількох чинників. Насамперед від того, чи з’явиться в українському політикумі нова політична сила, не обов’язково очолювана, але «освячена» героями теперішньої війни: насамперед бойовими генералами, а також іншими достойними і авторитетними людьми – військовими, волонтерами, блогерами тощо. Підкреслюю: не обов’язково, щоб генерали й інші військові-герої йшли у політику і ставали членами нової політичної партії. Вони можуть «освятити» цю майбутню партію.
Важливо, щоб до неї увійшли достойні, чесні і авторитетні українці. Якщо така партія буде створена, то вона цілком реально зможе набрати найбільшу кількість голосів виборців як під час парламентських виборів, так і на місцевих виборах. Адже авторитет військових, армії в українському суспільстві неймовірно високий.
Фундамент під «Слугою народу» з її багатьма скандальними і невиразними особами в такому разі захитається, і ця партія, хоч і збереже, ймовірно, парламентський статус, але втратить дуже багато. При цьому деяка кількість «слуг» (думаю, що невелика, бо там переважно ідеологічно стерильна сіро-зелена маса) перебіжить до новоствореної політичної сили.
Втратами «зелених» захоче поласувати й дехто «зі сторони». Не сумніваюсь, що «довгограюча» Юлія Володимирівна зі своїм БЮТом (про яку усі вже й забули, бо ж вона, певно, страшно заскочена таким «віроломством» з боку колишнього кремлівського «партнера», від початку війни сиділа як миша під віником) вже змащують лижі, аби відхопити щось від пирога, який, ймовірно, почне кришитися. Хоча це не порятує «ветеранів сцени»: доля БЮТ і її єдиної зірки – заслужено-печальна, адже «всьому свій час…»
Завершуючи про «Слугу народу», скажу, що доля цієї партії до певної міри також залежить і від того, чи зможе ця політична сила скинути токсичний антиукраїнський, проросійський баласт, якого в ній достатньо, а також чи позбудеться великої кількості сірих невиразних статистів, котрі прибилися до неї на гребені дешевого, але крикливого популізму під час попередньої виборчої кампанії.
Щодо опзж й інших відверто проросійських партій, то, зрозуміло, їм нічого не світить. Принаймні, на найближчих виборах. При цьому будемо сподіватися, що так буде й надалі. І назавжди. Вовіки, прісно і навіки-віків. Амінь. Хочеться вірити, що окремим одіозним персонажам з цієї партії «світить» щось інше, яке вони заслужили – в’язниця. В’язниця за те, що всю їхню діяльність можна охарактеризувати однією тезою: «путін, прийди!». Все, що вони робили в політиці, наближало фатальне 24 лютого.
Залишається відкритим питання: до кого приткнуться їхні схарапуджені виборці? Тут, знову ж таки, на підхваті насамперед популістський БЮТ з його декларованою невсипущою підтримкою «гнаних і голодних». Принаймні, так їм (тобто Юлії Володимирівні) здається. Хоча дійсність може бути складнішою і менш сприятливою для політичних банкрутів. Не можна також виключати, що хтось із «батальйону Монако» побіжить на Банкову або захоче вкласти гроші в дотепер другорозрядні політичні «проєкти» «Довіра», «За майбутнє», «Наш край» тощо.
Якщо так станеться, то певна частина колишніх (сподіваємось) проросійських виборців топтатимуть стежку до них. Але ці політсили «запєвалами» як не були, так і не стануть, хоча деякі з них теоретично зможуть «на шмарклях» (або, по-їхньому кажучи, «на соплях») пробитися до парламенту.
«Європейська солідарність» Петра Порошенка, зрозуміло, збереже своє ядро і, якщо й втратить своїх виборців, то, як на мене, небагато. Я був послідовним прихильником Петра Олексійовича починаючи з 2014 року (а може й раніше), але для мене «істина дорожча». Найоптимальніший, як мені здається, варіант при майбутньому владному альянсі – це блок ще не створеної «партії бойових генералів» з партією Порошенка. Шанс для утворення такого блоку, здається, є, але він невеликий, і можливий за умови, якщо: а) така партія буде створена; б) обидві сторони альянсу не робитимуть дурниць і не купуватимуться на провокації; в) у Банкової вистачить державного розуму (що малоймовірно) не пресувати такий союз, а бачити в ньому здорову політичну силу, яка вкрай необхідна країні.
Але, повторюю, не факт, що «партія бойових генералів» захоче увійти в альянс з політичною силою Порошенка.
Щодо інших, то говорити нічого. Принаймні, поки що. Бо після перемоги можуть бути якісь несподівані сценарії. Сумнівно, що зможе бодай частково надолужити втрачений за час війни політичний капітал Разумков, котрий так непогано стартував у світлі свого голосного демаршу з зеленої влади (думаю, що навряд чи). Так само не можна виключати появи нових гравців. Хоча й вони погоди не робитимуть, хто б не був.
Повторюю: єдиним новим «важковаговиком» української політичної палітри після нашої перемоги у війні може стати «партія генералів». Якщо така буде створена.
Створення такої партії – не політична примха або чиєсь хтиве олігархічне бажання «прикупити владу». Така партія – насущна, життєва необхідність для України і українського народу на шляху до побудови справді демократичного європейського суспільства і остаточного розриву з дикою кривавою тайгою.
Михайло Сидоржевський
