Поселився в німецькому селі Hohenau, такий у мене краєвид з вікна на парагвайські «Карпати». Hohenau називає себе «столицею переселенців». Якщо статистика не бреше, то кожен третій тут розмовляє німецькою. Але я знайшов і двійко українців — у них тут на центральній вулиці свій «Український ресторан». Ну, ресторан, явно, не київський, але вареники є, як каже господиня, самі ліплять і місцевих робітниць вже навчили. Господареві теж закортіло з земляком потеревенити. Закінчив він Харківський політех.
— Так ми ще й які земляки, — кажу, — я з Барвінкового.
— А я із Змійова, — каже він.
— А, — кажу, — з Готвальда.
Він аж обімлів од моїх географічних знань! Хто не в курсі: Зміїв кілька десятиліть звався Готвальд — на честь чеського комуністичного начальника. Це байка з серії про Тольятті… Поки я їв (треба ж підтримати земляків матеріально), говорили про те, се… А я пригадав своє відрядження у той район. Було це в «Молоді України», Василь Левченко написав за листом читача матеріал, як в одному радгоспі двоє радгоспних начальників побили ногами молодого хлопця за те, що він з друзями взяли без дозволу радгоспних коней покататися. Справа, звичайно, зла, але ж не ногами дитину бити!
Вийшла газета, а за нею спростування з обкому комсомолу — все перебрехав ваш кореспондент. Ніхто нікого не бив, а ті синці, що в хлопця, так це він сам упав, перечепився об пеньок. Як кажуть класики: «Опритомнів — гіпс». До спростування додавалася довідка судово-медичного експерта вищої категорії Харківського обласного бюро СМЕ, якщо не зраджує пам’ять, Свентицької про обстеження потерпілого. Там теж: упав, вдарився…
Спростування з обкому для газети — важка артилерія. Треба друкувати і вибачатися. Ігор Федорович Лубченко запросив мене і попросив Василя розказати, що і почому. Василь був (царство небесне, молодим помер) хлопцем гарячим: «Та я, та вони, та не вірте, та я все по правді…»
Але словами справі не зарадиш. Лубченко звернувся до мене:
— Їдь туди вже сьогодні ж і пиши.
Значить, вибачатися поки що не будемо. Поборемося. У Готвальді до мене «на допомогу» приставили інструктора райкому — щоб за мною приглядав і начальству доповідав. Звали інструктора Володя, прізвище забув, хоча він згодом довгий час був депутатом Верховної Ради, вже не знаю від якої партії. Але він виявився хлопцем порядним і справді чимало допомагав, вже не знаю, які він звіти писав нагору. Тиждень збирав я матеріал, ходив, дивися, розпитував… Спілкувався в Харкові з пані Свентицькою…
Залізних аргументів у мене було два. Перший: на моє прохання (ясно — редакції) повторну судово-медичну експертизу за матеріалами справи (бо синці в хлопця вже до того часу зійшли) зробив Головний судово-медичний експерт України Юрій Петрович Шупик. І його експертиза була «козирнішою» за експертизу обласного експерта. І в цій експертизі він акуратно написав, що локалізація ушкоджень «не характерна для одноразового падіння». Я тоді запитав Шупика: а, можуть такі ушкодження все ж таки бути від падіння? «Можуть, — сказав Юрій Петрович, — якби він, приміром, падав з поїзда на ходу». Тобто летів шкереберть.
І другий мій залізобетонний аргумент: я обходив пішки все поле, на якому, «перечепившись об пеньок», упав юнак — нема на тому полі пенька. І не було. І не викорчували учора. Матеріал тому називався «Дерево спотикання».
І тут, власне, починається головна історія. Перша реакція на публікацію — зателефонував мій брат. Він усе своє життя пропрацював судово-медичним експертом Барвінківського району. Напишу з нового речення: Харківської області. І Свентицька була йому хоч і не пряма начальниця, але нерви попсувати могла. А про те, що ми брати я в Харкові й не приховував. Так що найперше порозмовляв з братом. Він нашу газету не читав — йому зателефонували. Я попросив його не дуже перейматися — правда ж на нашому боці.
Цього разу жодного спростування не було, але сорока на хвості принесла в редакцію звістку: з приводу матеріалу першому секретареві ЦК ЛКСМУ дзвонив сам перший секретар Харківського обкому партії І. Соколов, вже на той час член Політбюро ЦК КПУ (незабаром він стане другим секретарем ЦК, після його смерті на його честь назвали в Харкові вулицю). І от цей тоді ще непокійний Соколов розпорядився показати «кузькину мать» молодіжній газеті. Як це вона собі дозволила двох комуністів (котрі били) так спаплюжити!
Лубченка викликали на секретаріат ЦК. Раніше всі високі вказівки з ЦК приносив Лубченко. Тут же йшлося про нього самого, тому повідомити нам про рішення «органу» прийшов у редакцію зав. сектором преси ЦК Юра Константінов.
Зібрались, і Юра пафосно зачитав нам, що за публікацію «Дерево спотикання» редакторові газети Лубченку І. Ф. секретаріат ЦК оголосив догану. Я чекаю: а що ж мені? А нічого, розходимося. В коридорі я підскочив до Константінова: «Я автор матеріалу (ми напівзнайомі, тобто я його знаю, а він мене ні), що там не так? Що не відповідає дійсності?»
Юра подивився на мене, як цар на єврея: “Все там так. Але друкувати було не можна. Публікація шкідлива». Я цей юрин погляд і цю юрину формулу «правильної журналістики» на все життя запам’ятав. Я Константінова не знаю, оця зустріч була першою і останньою, на якій ми одне з одним обмінялися кількома словами. Хтось, може, скаже, що Юра гарний журналіст або що він гарна людина. Може бути. Інші докинуть: він просто був функціонером, передавальною ланкою, гвинтиком в апараті… Не заперечую. Але згадую на тому самому функціонерському місці Бориса Шинкарука — ніколи від нього я таких поглядів не бачив.
Це ж треба було в Парагвай летіти, щоб цю історію розповісти…
Віктор Тимченко
