Звісно, тепер, я не збираюся цілу отару моїх однокурсників звинувачувати в тому, що вони – миленькі вівці. Ох і вівці! Совки неймовірні… Я ж про себе трішечки поведу мову. Факультет журналістики КДУ на ті часи, коли я там «начеб» учився, нині видається мені, з-поміж тодішніх околишніх ерзац-вишів – ще той, о-ого-го! Тими роками київський журфак не бавився в «шкарлетівську» дійсність. І, відповідно, майбутніх ректорів «Могилянки» ані В. Брюховецького, ані С. Квіта серйозно не брав до уваги…
Київський журфак Шевченкового універу таки породив українську Незалежність. Зокрема, завдяки його гідним вихованцям і постало 24 серпня 1991 року.
Та я про інше, без пафосу. Я про своїх однокурсників, скажімо, Олега Корзуна (уродженець міста Славута) – нині генерал ФСБ у відставці або щиросердного народного українського артиста Толяна Матвійчука (ще той русифікатор у лихі дев’яності).
Вкотре наголошую: особисто мені колективний Путін нестрашний, остерігаюся ж своїх «любесеньких» однокурсників… Ох, і падлюки навчалось зі мною! Перегнилі сливи… Хоч убий, родове дерево тут ні до чого. Одначе, і між доброю капустою є багато гнилих качанів.
А їсти ж то хочеться всім. Тьху! Куди я загнув. У нас, що не калюжа – відбиваються зорі на небі! Патріотів — хоч відбавляй. Нехай мене пробачать українські чепурні барани, я то в їхній клекотливій отарі – «паршивенька вівця».
P.S.
Упаде ж перестигла імперська Росія, а охайно-ріднесенькі наші барани зостануться. Найбільше, власне, що й непокоїть мене. Хто кому ворог – ще розберись!
Ярослав Орос
