Нас із братом Петром у пасхальну ніч клали спати, не роздягаючись. На твердій лавці. Без подушки. А баба Лисаветка в той час, мобілізувавши свого меншого сина (мого дядька) Василя (бо в нього була машина), їхала святити паску або в Чорнотичі, або у Вербу, де були храми не закриті большевиками…
Бо нашою авдіївською церквою антихристи користали то як клубом (увєсєлітельним закладом, ще здавна, не за моєї пам’яті), то складом для зерна.
Чому у Вербі церква збереглася — не знаю, а ось у Чорнотичах комуністи тримали її, аби вона спеціально працювала. Бо половина села — баптисти, чи як їх у нас називали, штунди. Так ось, щоб не дай Бог (пробачте за каламбур), не згасло міжрелігійне протистояння між баптистами і православними… Саме задля того совєцька власть і тримала той храм, до речі, чи не єдиний в районі.
А церква ж там ловенна: дерев’яна, рідкісного посвячення — святому митрополиту Димитрію Тупталу, що прозиваний Ростовським, трьохпрестольна (цікаво, а кому ж іще два престоли посвячені?)
Інколи баба Лисаветка брала мене на причастя…
А тоді в школі, це було в початкових класах, вчителька Ніна Дмитрівна (хороша вчителька, гріх сказати щось інше, але виконавиця волі компартії, як і всі педагоги) вичитувала мене перед усім класом, похнюпленого. Але нескореного. Може, відтоді у мене і виховався дух бунтарства?!
Та Бог має почуття гумору — і Ніна Дмитрівна тепер, на старість, читає псалтир над покійниками…
… Ото з бабою Лисаветкою і приїздила пасхальна радість. А я досі шкодую, що так і не звозив бабу в печери Київської Лаври, про які вона розповідала… Усе думав: хай потім…
Та й не уявляв як я, студент, везтиму бабу у старосвітських, складчатих спідницях та корсетці (сучасного одягу вона не визнавала, як і колгоспів, красного прапора – «Дурак красному рад!»…) по столиці радянського Києва…
Василь Чепурний,
на світлині: церква у селі Чорнотичі..,
і моя баба Лисаветка, Чепурна-Ященко Єлизавета Євсентіївна
