«Я пишу, перетворюючись у книги, я віддаю себе усім. Я вірю, що вічність дихає зі сторінок книжки, туманить мені голову, і, закривши очі, я відчуваю, як вітер із саду холодить обличчя, засипає снігом списані листки, як колись присипали чорнило піском. Писати болісно. Через рік на полях своєї книжки я прочитаю сотню нотаток про мою глупість, сентиментальність і вбогі потуги розуму.
На сторінках книжки, у себе в мозку я знайду ці мимохіть обсмоктані недопалки. Інколи я всіх ненавиджу. Коли я думаю погано про людей, я не можу писати. Жовч шкребеться в душі, як замкнений пес. Я намагаюся забути, я відкидаю думку, що я також людина»
(Костянтин Паустовський. Романтики. Роман. 1916-1923).
Несподівано прийшов до мене, подарований мені, Паустовський у 8-и томах. Так — імперський чоловік, хоча мав українське коріння, батько із запорізьких козаків.
Але безперечний талант.
Високого рівня письмо. Мислячий автор. Недаремно совітська влада зробила все неможливе, аби Нобелівську премію отримав хтось ніби Шолохов, а не Паустовський…
Євген Баран
P.S.
… Першого разу, коли він був найреальнішим кандидатом на Нобелівку, дали Шолохову, бо Пауст набагато менше підходив совєцькій владі як лауреат (а Нобельком вирішив не сваритися з великою країною)…
Найдивовижніше, що в Італії, де були впевнені, що саме Пауст стане лауреатом, тоді вже вийшла книжка Паустовського з грифом-медаллю нобелівського лавреата… Що було потім з тією книжкою, я не знаю. Чи була вона в продажу з помилковим, як виявилося, грифом-медаллю…
Іншим разом, коли Костянтин Паустовський був знову ж таки найреальнішим кандидатом на Нобелівку, він… ПОМЕР ПЕРЕД ОСТАННІМ ЗАСІДАННЯМ НОБЕЛЬКОМУ, а мертвим Нобелівську премію не дають…
І ще одне диво. В Чорнобилі у 1984-му році я позайомився з однокласником моєї першої дружини по Чорнобильській СШ № 1 курсантом-пожежником Володею Правіком (вічна пам’ять тому сравжньому Герою і надзвичайно світлій людині!), і Володя, коли ми вишли з книгарні в центрі ще доаварійного Чорнобиля, показав мені, філологу й поету, де стояла на початку ХХ століття та цирульня, у якій Паустовський, запізнившись на кораблик до Києва, почув неймовірну історію про єврейського Ромео — Йосю — та українську Джульєтту (вони — з геніальної повісті «Золота троянда»!)… Я був просто приємно шокований тим, що Володя знав те місце (приблизно), а я не знав…
Станіслав Бондаренко
