Печена у вогнищі бараболя – це національна гастрономічна еротика. І повноцінну насолоду від неї розуміємо лише ми. З американців, cкажімо, в яких з бараболею спільна батьківщина, тієї нірвани мало хто знає – бо звиклі до Макдональдсівських смажених в пересмаженій олії або стовчених у пюре цих дуже корисних копалин.
Тож наше завдання – організувати їм перше причастя. Ще гарячим коренеплодом, щойно з-під ковдри тліючого попелу з перегорілих патиків. Коли вогонь вже погас, а жар ще добрячий, і ви туди закинули кілька картоплин.
Через годину-другу дістаєте їх… Під потемнілою скоринкою – золотиста спокуслива плоть. 
Обпікає, мов… Ок, визнаю, що «перший поцілунок» – порівняння надто банальне. Тим більше, що любов на початку буває зла. А печена бараболя – добра завжди, навіть солі не треба.
Їсти ліпше руками, так більше смакує, тут же, біля вогнища. Землякам бараболь, Джейн і Біллові – вашим гостям – можете дати виделку, хай. Вони спершу дивитимуться на вас трохи збараніло й недовірливо, потім обережно, суто з чемності, відкусять шматочок. Потім ще. Далі буде мовчазна й здивована несподіваними відчуттями робота щелеп. Відтак самі потягнуться за новою порцією, щоб насамкінець запитати, все ще невпевнено: «Ти точно просто вкидаєш їх у згарище? І все? Без жодних приправ? Не загортаючи у фольгу?»
Не треба природному делікатесові якась сяюча блискітка. Бо це печена у вогнищі бараболя, крапка! Як королева навіть без корони — все одно королева!
Людмила Пустельник
