Перечитую Хемінгуєя — «Прощавай, зброє». Він був добрим письменником і справним солдатом, і знав, що війни розпочинаються, щоб завершитися, і завершуються, щоб розпочатися. І не зброя тут винна, а прихована людська войовничість і жадібність — мати чи не мати щось інше, могти чи не могти щось більше.
Тому зброї завжди не вистачає. Тому зброї завжди в надлишку. Бо немає межі, немає червоної лінії між жаданням зброї і мрією не брати її до рук. Через те і стерта чітка грань між війною і миром.
Молоденька військова медсестра на побаченні в прифронтовому гаю запитує молодого лентенанта:
«Як гадаєте, таке завжди триватиме?»
«Ні».
«А що ж його спинить?»
«Десь зломиться».
Він тонко і просто передав сутність непростого явища. Війна, як і все інше, теж ламається. Там і тоді, де і коли зламається хтось першим. І полегшено або вимушено скаже: прощавай наразі, лють суперництва та адреналін битви! Здрастуй, тимчасовий примарний спокій миру!
І ще одне від того ж Хемінгуея: переможець не отримує нічого.
Мирослав Дочинець
