З діда в діда перевтікаю
доки діти оголошують війни
в своїх оптичних капсулах
і все золотіше
дзижчання смерти
пере-втікаю:
жертви і вбивці —
обидві краси
з сідла в осідлість —
а куди ж мені
передаваному
з полону в полон
пере-втикаю паломника
з захоплення в захоплення:
хай пам’ятає мою уяву
між війнами
вони ж — лікарі рослин —
гойдають колиску супроти колива
відколи
гойдалка заплющує очі:
на мент полеглий —
сучасник спогадів
(Станіслав Вишенський. Синус покутя. К. 1999)
Це була п’ята поетична збірка Станіслава Вишенського (1944-2018), які є всі у моїй бібліотеці, і подаровані вони поетом. Щось було в нього від Сальвадора Далі. Не лише сюрреалізм картин, образів і мовних конструкцій. У поведінці він був такий геніяльно-іронічний і готовий до будь-якого вибрику.
Пригадую, що побачив його вперше у Будинку кіноактора восени 1992, він сидів із Романом Кухаруком. Помітивши, що я в нього вдивляюся (а я вже тоді перечитав перші три збірки з легкої 
руки Задорожного, і для мене Вишенський тоді був у ролі ситуативного Шевченка), Вишенський запитав мене щось, відіславши кудись, подивитись невідомо що…
Його вірші — лабіринти без початку і кінця. І жодна нитка Аріадни тут недопоможе. Навіть Григорів якийсь легший у прочитанні. Але завжди спрацьовувала у Вишенського яскрава метафора, яка раптом надавала сенсів незрозумілій конструкції вірша.
Знаю, що в побуті він не давав собі ради. Мав проблеми з сином, який програв квартиру в рулетку чи карти. Десь доживав у якійсь общазі. Чи вийшов з того, — вже не знаю…
Перфектний сюрреаліст української поезії межі тисячоліть з Переяслава. Хто його знаки годен відчитати, коли Пан Біг у тих знаках загубився і не знаходить виходу…
Євген Баран
