Просто історичний факт. Наш геніальний український кінорежисер Олександр Довженко у 1917-му році закінчив у Глухові педагогічний інститут, і вирушив за університетським дипломом до Києва. Головне українське місто в той період переходило з рук у руки, через що навчання постійно переривалося.
Довженко і сам записався добровольцем до армії Української Народної Республіки, навіть брав участь у боях із більшовиками. Пізніше написав: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені на той час крайнім революційним рухом, а відтак — найкращим. Про комунізм я нічого не знав і, якби мене запитали тоді, хто такий Маркс, відповів би, що це, мабуть, видавець книжок. Таким чином, я увійшов у революцію не в ті двері».
Початок його кінокар’єри оповитий легендами. Згідно з однією з них, 1927 року житомирські чекісти нібито виявили документи, які свідчили про те, що режисер у молодості служив у петлюрівських військах. Їх передали до ЧК Одеси, де на той момент Довженко знімав фільм «Сумка дипкур’єра». Режисер здружився з місцевими бандитами, які дізналися про неприємності, що загрожують йому, і викрали компромат у чекістів.
Так це чи ні — невідомо, проте документальні свідчення причетності кінокласика до українського буржуазного націоналізму зникли. Проте Довженка стали ще активніше підозрювати в прихильності до національній ідеї. Сталося це після появи в 1930 році його ключового фільму — «Земля». У розпал війни, у 1941−1943 роках, Довженко вирішив зняти ігровий фільм “Україна у вогні”. Але радянський вождь Сталін, прочитавши сценарій, розлютився. З питання Довженка навіть терміново скликали політбюро ЦК Компартії. «Товаришу Довженку, ви — український націоналіст. Судячи з вашого сценарію, у війні б’ються тільки українці», — приблизно так оцінили в Кремлі задум режисера.
Московське керівництво озлобилося не тільки через націоналізм. Довженко хотів розібратися в причинах поразок і дезертирства, що переслідували радянські війська на початку війни. У його сценарії два молодих солдати, які втекли з поля бою, пояснюють батькові: «У нас генерал пропав. Застрелився, щоб його сира земля не прийняла. Розгубилися ми. Мости підірвані. Плавати не вміємо».
А на військових, які тікають, і вервечки техніки, що відступає, українські селяни у Довженка реагують так: «А куди ж вони їдуть, щоб їм порожньо було! І навіщо їх везуть машинами? Може, машини й на інше знадобилися!» Знімати фільм заборонили, публікувати навіть уривки зі сценарію — теж.
До цієї теми Довженко повернеться вже після смерті Сталіна. У своїй кіноповісті «Зачарована Десна», закінченій 1955 року, режисер написав: «Єдина країна у світі, де не викладали в університетах історію цієї країни, де історію вважали чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним — це Україна. Де ж народжуватися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Де рости слабкодухим і продажним, як не в нас?»
Через рік Довженко помер. Георгій Натанзон, актор, який знімався в його фільмах, згадував: «Прощалися з ним у Будинку літераторів. Людей було море. Ця картинка в мене досі стоїть перед очима: Довженко лежить, обкладений яблуками».
А ще за два роки про режисера та його фільм «Земля» згадають у Європі – під час першої повоєнної Всесвітньої виставки, що відбулася в Брюсселі. Хтось із радянських чиновників, згадавши про довоєнний міжнародний успіх довженківської кінострічки, вирішив відвезти її на виставку. У підсумку 117 кінокритиків із 23 країн занесли «Землю» до списку 12 кіношедеврів усіх країн і народів.
Сергій Зарайський,
за матеріалами NV
Як таке взагалі можливо? 16 років пам’ятник стояв у гаражі, перед тим як його встановили у Києві.
Скульптуру Олександру Довженку нарешті встановили на честь 130-річчя видатного режисера. Пам’ятник був створений ще у 2005 році, але через бюрократію його відкриття відбулося лише зараз.
Юрій Дорошенко
