Музей у Ворзелі в будинку графині Уварової цікавив мене тим, що тут часто бував Ігор Сікорський, про якого я написав роман «Капелюх Сікорського», і тим, що в ньому в 1920-1923 роках викладав українську мову цікавий український письменник Валер’ян Підмогильний. Будинок і територія музею доглянуті. Пристойно виглядає перший поверх.
Та коли я піднявся дерев’яними сходами на другий, то був вражений. Серед кімнати я побачив звалище іржавих снарядів, мін, пробитих німецьких касок, гільз, ящиків з-під патронів, а на стіні – стенди про 
радянське підпілля. І хоча музей відкрили в 2007 році за правління Леоніда Кучми, з того часу в Україні багато що змінилося.
На одному з плакатів я прочитав, що в 1943 році у ворзельському підпіллі діяли комсомольська та партійна організації. Та найбільше здивувала інформація, що 12 підлітків знищили 200 власівців…
Шокувала не так фантастичність цифр, хоча важко уявити, як 12 ворзельських підлітків розстрілюють 200 професійних солдатів, що пройшли війну, а те, що цей музейний релікт благополучно пережив Закон про декомунізацію і досі отруює свідомість відвідувачів своїм відверто радянським пафосом. Якби це все було написано російською мовою, то я б подумав, що потрапив у Росію або в якийсь музей ДНР.
Як цей радянський уламок уцілів від журналістів, волонтерів і місцевих активістів? Складається враження, що на другий поверх просто ніхто не заходить і цю кімнату тримають для підняття настрою Пєтру Ніколаєвічу Сімонєнку, коли він інкогніто приїжджає зі своєї буржуазної вілли, щоб зустрітися з російським партайґеноссе Зюгановим, який для такої оказії спеціально приїхав з-за кордону, щоб обсудіть с колєґой план українского аншлюса…
Володимир Даниленко
