Здається, Сомерсет Моем писав: у старості найгірше те, що вона минає. А от Миколу Вінграновського, могутнього поета й літописця, якому доля віддала 67 років земного життя, ніяк не можу уявити старим і немічним. Хлопець-красень, в якого на лиці завжди світилося душевне здоров’я, — таким він мені запам’ятався ще 1962 року, коли нас, 7 молодиків, приймали до Спілки письменників України в подарунок якомусь там комуністичному з’їздові.
Спілка письменників на той час була підстаркувата та поріділа: сталінщина вирубала сотні найталановитіших. Та от настала невелика хрущовська віддушина, і виявилося, що таланти по Україні здатні ще до відродження.
Микола Вінграновський увійшов у літературу дещо навіть зухвало, посягнувши на усталені канони. А духовну опору він мав неабияку. Кінорежисури йому пощастило навчатися в самого Олександра Довженка, і хоч то було недовго — в 1956 році Олександр Петрович зійшов із земної путі — зустрічі з великим майстром живили талант Миколи Вінграновського все життя.
З-поміж його кінофільмів я виділив би незвичайну постановку Довженкових щоденників, яку тільки раз мені вдалося побачити на телеекрані — наші телеканали давно вже заповнені кривавими сексуально-бандитськими витворами хворої фантазії, наче якась невидима сила заповзялася знищити нас на корені. А між тим були і є в нас великі здобутки духу, та їх чомусь не допускають на роботу, вони пиляться в запасниках.
У 1962 році Микола Вінграновський видає збірку поезій «Атомні прелюди», що сколихнула суспільство новими можливостями слова, а ще — молодою зухвалістю, громадською непоступливістю у відстоюванні права на любов у часи роздмухування класової ненависті. Звичайно, офіційна критика, що глибоко застрягла у твані сталінського марксизму, не могла відкритися з довірою до його творчості, вона намагалася вишукувати в поета ворожі підступи. Навіть видатний Максим Рильський до творчості шістдесятників — а Микола Вінграновський був чи не першим із них — поставився упереджено, застерігаючи від руйнування традицій. А то ж було ніяке не руйнування — оновлення світу, з якого вже було ледь не остаточно видалено душу.
Та з часом хрущовська псевдодемократія самої себе злякалася, і слово знову було відібрано від Бога і вкладено у фальшиві уста. Микола Вінграновський, звісно, не міг зрадити чи запродати свій талант. Віддушини шукає у творчості для дітей. Державну премію ім. Т. Г. Шевченка йому присуджують саме за твори для дітей, хоч у цій царині він далеко не такий сильний, як у ліриці. Проте в номінації «Твори для дітей» не було такої черги на лауреатство, як у прозі та поезії, де вишикувалися в чергу так звані обов’язкові імена за компартійним списком.
Новою гранню таланту зблиснув Микола Вінграновський і в прозі, видавши історичний роман «Северин Наливайко». Молодим Миколу Вінграновського ми ще побачимо, якщо нам колись здогадаються прокрутити кінофільм за сценарієм Олександра Довженка «Повість полум’яних літ», де Микола Вінграновський зіграв роль головного героя Івана Орлюка.
Молодим він залишиться і в своїй одухотвореній ліриці.
2004 р.
Миколі Вінграновському
Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гýцул –
все-таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Київ на Богдановім коні.
Так, були навік в полон ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київськім Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небес нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку мені Вкраїну пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо вкраїнська мова півніма:
є в них Окуджава, Маяковський…
Тільки Вінграновського нема.
І не буде.
Петро Скунць
2005 р.
