— Василю, смереки — це ті самі ялини, що й у вас, — Роман Іваничук мовив це стомлено й іронічно, присідаючи на каменя, коли ми мандрували Головною Радою “Просвіти” до Тустані. До тої фортеці, що в горах веліла нападникам: “Тут стань!”. А по дорозі нас нелякливо вивчали місцеві підлітки. Питаю їх: «Ви хто?» Що відповіла б пацанва у моїх краях? Сказали б, що хлопці, абощо. А ці гордо не відповіли, а виповіли мені: «Ми — бойки!»
Та, звісно, Роман Іваничук, попри свою абсолютну закоріненість у рідний крем’янистий карпатський ґрунт зі смереками, ізворами та потічками, став ще й символом відродження слави Батурина, який з протилежного краю української землі. Адже після його труєних совєтською цензурою “Мальв” ми не могли не запросити народного депутата Романа Іваничука в Батурин на наш просвітянсько- рухівський похід.
І він приїхав з нардепом Богданом Козярським, і слово мовив, і з того часу ми запізналися. Це фото — вже з трохи пізніших батуринських фестивалів, а ще в Батурині Роман Іваничук отримував з рук президента Віктора Ющенка звання Героя України. Біля величного сивогривого Романа Іваничука на фото – Левко Лук’яненко, мегафон тримає Валерій Сарана, я щось мовлю, а крайній справа — Володимир Ступак.
Для мене висока оцінка ним першої моєї публіцистичної книги “Акурайку”, де так багато про Росію: “Це все те, що і я пишу, але тільки в художній формі”.
Валленродизм — так він називав той спосіб пристосування до життя вільних українців у невільній системі. Він мав що сказати, скажімо, про Дмитра Павличка, який то ганив 
бандерівців, то співав їм осанну, коли стало можна. Але не казав, бо говорив — “чи маю я право?”.
Він знав ціну і нарцису Володимиру Яворівському, але не зрікався дружби з ним, бо вона почалася ще з молодечих вибриків (“Папа!” – організували вони артистичний плач за Іваничуком прилюдно, коли були молодими і зухвалими). Він був справжнім, не лукавим – і ми на Сіверщині це відчували, над Сеймом…
Для української ж літератури Роман Іваничук лишиться майстром історичної прози — і це не тільки “Мальви”, але й “Четвертий вимір”, “Орда”, денникова проза “Благослови, душе моя, Господа”….
Недарма він дружив з Владзіміром Караткевічем – їм обом боліла доля зневажених своїх народів і вони намагалися ту зневагу випалити історичною прозою. І їм то вдавалося.
Василь Чепурний
