— Василю, смереки — це ті самі ялини, що й у вас, — Роман Іваничук мовив це стомлено й іронічно, присідаючи на каменя, коли ми мандрували Головною Радою “Просвіти” до Тустані. До тої фортеці, що в горах веліла нападникам: “Тут стань!”. А по дорозі нас нелякливо вивчали місцеві підлітки. Питаю їх: «Ви хто?» Що відповіла б пацанва у моїх краях? Сказали б, що хлопці, абощо. А ці гордо не відповіли, а виповіли мені: «Ми — бойки!»
Здається, Сомерсет Моем писав: у старості найгірше те, що вона минає. А от Миколу Вінграновського, могутнього поета й літописця, якому доля віддала 67 років земного життя, ніяк не можу уявити старим і немічним. Хлопець-красень, в якого на лиці завжди світилося душевне здоров’я, — таким він мені запам’ятався ще 1962 року, коли нас, 7 молодиків, приймали до Спілки письменників України в подарунок якомусь там комуністичному з’їздові.
Життя таке дивне… І день якийсь … Неділя, учора вийшов перехилити кухоль пива у кафе неподалік від хати. Там студенти й молоді анархісти облаштували його як забігайлівка часів СРСР і назвали «Запой». Сиджу на терасі, ціджу пиво й розмовляю по-телефону з колишньою однокласницею.
Спочатку цитата зі свіжого інтерв’ю Зеленського для NY: «Путін — неадекватна особа, бо адекватна людина не може піти війною проти іншої держави повномасштабно. Він неадекватний або він знав, що йому за це нічого не буде, а значить, були ті чи інші діалоги з іншими країнами.
Вона залетіла до мого скромного сільського помешкання першого травня. Перша весняна муха. Розчумалась від зимового сну у теплих променях сонця, нанюхалась бузкового цвіту і її, захмелілу, занесло у вузьку щілину вікна, залишеного на провітрювання. Довго була непомітною. Я тільки чув неприємне, монотонне, гучне дзижчання серед звичної тиші.
