Чітко пам’ятаю, як я побачила Сосюру! Точніше — я його почула, його стомлений голос-стогін: «Куууурво, курво, хто там знову прийшов?» «Та, то діти, Володінька, Тамарині діти!» «А, діти! А веди їх сюди!» — і голос Володимира Миколайовича змінюється на ніжний, ласкавий, той, що я його чутиму десятки разів, переглядаючи архівні зйомки. Це голос великого поета, який працює на публіку, який відповідає статусу геніального лірика!
Але може й ні — це його справжній внутрішній голос! Моя старша сестра Оксана вже пішла до онуки Володимира Миколайовича Іри, точніше — Ірки. А мене Марія Гаврилівна заводить у кабінет — розкішний і між тим дуже затишний. У точно такому кабінеті, тільки на три поверхи нижче, мешкаю нині я. Поки Сосюри не здали свою спадкову квартиру банкіру і не переїхали в приватну садибу у Прохорівку, в нашому будинку на Михайла Коцюбинського, 2 містився приватний музей Володимира Миколайовича.
Я дуже любила підніматися до Сосюр і слухати розповіді Марії Гаврилівни. Нагода випадала не часто, але була. Особливо запали у пам’ять подарунки від земляків — шахтарів. Тих дарів було дуже багато і різні. Але мене вабила каска з ліхтариком, який я чомусь завжди хотіла запалити.
Не важко підрахувати — мені на момент смерті класика виповнилося чотири роки. Він пішов з життя 8 січня 1965 року. У мить, коли я уявно захожу до Володимира Миколайовича, його обличчя перетворюється на парадний портрет — з великими пролисинами, вільною домашньою сорочкою і дуже лагідним поглядом. Він в півоберта з-за столу манить мене. Це вже наче якась кіноплівка. Я підхожу — він бере мене за ручки, 
дивиться і традиційно вже вкотре питає: «То ти Мар’яна, чи Оксана?» «Мар’яна!»
Сосюра долонькою-дашком гладить мене по голівці «Ну, йди кароока, йди гуляйся!» і вже як вердикт, кудись в бік констатує — «На Тамару схожа!»
Це все! Ритуал закінчується і спогад також… Далі йде спілкування із Заріком — молодшим онуком поета, тривалі розмови з Марією Гаврилівною, її оповідки, про які маю колись розповісти… Але головне, головне — вірші! Його неймовірна любовна лірика і заборонена — петлюрівська. А він, до речі, служив у особистій охороні Симона Петлюри…
Ти розумієш, який шматок народного мелосу був запакований у того чоловіка, щоб вилитися у цю ніжність, переливи, згустки метафор… Коли приходять думки про здачу Донбасу, мені бачиться Сосюра. Він у білій сорочці з прим’ятим гострим комірцем, таких вільних штанях з фільмів про індустріалізацію, на ньому чомусь ота шахтарська каска з ліхтариком. Ліхтарик працює як прожектор і він волає! Ні, в моїй версії це не культове «Любіть Україну!» Він волає: «Куууурви, курви! Донбас — це Україна! Доведено Сосюрою!» Прямо чую отой його голос-стогін.
Навіщо я те все кажу, запитаєте?
Смерть Сосюри — культова. Він, як і Тарас Шевченко завершив життєвий цикл на свій день народження. Сосюри на стало 8 січня. Кажуть, що він повісився у нападі розпуки. Йому йшов 67 рік. Я точно знаю, що це так і є, з невеличких сигналів від його родичів, які зберігали цю таємницю. Ні, не даремно Андрій Малишко над могилою друга бився у відчаї і повторював — «Володя, прости!»
У нашому домі потім жив ще один шикарний підпільний вірш, який Микола Холодний написав на смерть Сосюри. «Вмирають поети в душі, ховають спочатку вірші, а потім поетів ховають…» і фінал, який дуже гарно окреслив перспективи письменницької корпорації ще у 1965 році…
Поетів не стане завтра –
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
… Он знову на п’ятій швидкості
Помчало когось авто…
Думала, у день смерті віддати данину моєму кумиру і принести квітки, але мене хтось випередив. На фасаді колись письменницького будинку… Торкнулася — а вони крижані! Крижані, але живі. Поруч на світлинці я з сестрою якраз в час нашого знайомства з класиком. Світла пам’ять!
Мар’яна Ангелова
