Цю історію розповів мені нині покійний Микола Федорович Сингаївський (цієї зими виповниться 10 років з дня його смерті). А згадую її у річницю смерті Володимира Сосюри, який помер у день 30-річчя Василя Симоненка, а народився рівно за 40 років до народження Василя Стуса. Так ось, колись молодого Миколу Сингаївського направили зі Спілки письменників до Сосюри додому передати відредаговані вірші на чергову збірку. По дорозі той зустрівся з композитором Володимиром Верменичем (всі знають їхні «Чорнобривці»). Верменич у той час, за словами Миколи Федоровича, ще тільки пробивався у Києві, голодував, бувало, ночував під човнами на Жуковому острові, заробляв настройками піаніно в консерваторії.
Верменич пристав до Сингаївського, коли дізнався, що той іде до Сосюри, з наміром там повечеряти.
Двері їм відчинила Марія Гаврилівна, дружина Сосюри. Сингаївського вона знала, каже: «Заходь, Миколко». Сингаївський представив їй свого друга. А з кухні такі запахи смаженої картоплі розносилися, що просто голова паморочилася в голодних хлопців. Верменич ліктем убік свого друга і тихенько йому: «Я ж казав, що повечеряємо». І одразу всівся за рояль у вітальні, загравши і заспівавши «Де б я не був, а все ж думками, лечу в Донеччину свою» на вірші Сосюри.
Тут з’явився і сам Володимир Миколайович. Прихилився розчулений до одвірка, з його очей закапали сльози.
Невдовзі компанія сиділа за столом.
Коли випили пляшку, виставлену Сосюрою, Верменич дістав із внутрішньої кишені ще одну. Вони знайшли із Сосюрою спільну мову — земляки ж, з Донбасу. Сосюра навіть запропонував Верменичу стати його секретарем. Мовляв, у Тичини і Бажана є секретарі, а в мене немає. А чим я гірший? У Бажана вірші деренчать, наче палицю встромити в колесо, а я все ж таки лірик.
Верменич сказав, що канцелярська робота не для нього, він людина творча. Володимир Миколайович пожартував, що його робота буде полягати в тому, щоб по вечорах удвох за чаркою посидіти. Верменич секретарем Сосюри не став, але початок дружби між ними було покладено.
Віктор Цвіліховський
